Олекса Тихий. Подвиг бути українцем

Хлопчина з Їжевського хутора

“Я уродженець і мешканець Донеччини… Вчився в радянських школах, закінчив філософський факультет Московського університету ім. Ломоносова. Викладав у школі, сидів у тюрмах і таборах, працював на заводі…

Мене вчили і я вчив, що не хлібом єдиним живе людина, що сенс життя в творенні добра людям, у піднесенні матеріального та культурного рівня народу, у пошуках істини, у боротьбі за справедливість, національну гордість та людську гідність, у громадянській відповідальності за все, що твориться за мого життя.

Хто я? Для чого я? Який я? Ці питання ніколи не покидали мене. Постійно думав над ними, постійно шукав і шукаю відповіді на них”.

                                            О. Тихий. “Думки про рідний Донецький край”

До книжки “Не можу більше мовчати” увійшли всі відомі статті, добірка листів Олекси Тихого з неволі, написаних в 70 – 80-х роках. Доповнюють образ цієї світлої особистості спогади Володимира Тихого – сина мужнього патріота й правозахисника, а також Василя Овсієнка та Євгена Сверстюка.

До збірки “На перехресті думок” увійшли всі, знайдені на цей час, педагогічні статті Олекси Тихого – талановитого педагога й публіциста, філософа, мужнього патріота, правозахисника, члена-засновника Української Гельсінкської групи. Жодна з цих статей не була надрукована ані за життя автора, ані по його смерті.

У книзі зібрано документи і висловлювання видатних людей про мову (понад 250 авторів та документів). Декілька розділів збірки присвячені загальним питанням значення рідної мови, інші розділи – присвячені українській мові. Як додатки до збірки подані: стаття Олекси Тихого, короткий біографічний нарис та лист-звернення “Міжнародної амністії”.

Цього «Словника невідповідних нормам української літературної мови слів (чужі слова, спотворені слова, кальки і т.п.)» Олекса Тихий укладав поміж першим і другим ув`язненням – між 1964 і 1977 роками.

Він ставив українську мову понад життя

“Україно, я підношу тобі  життя своє!”                                     

Олекса Тихий — яскравий представник дисидентського руху Донеччини. Він був не один. Широко відомі близько десятка дисидентів — вихідців з Донецької області: Микола Руденко, Іван Світличний, Іван Дзюба, Петро Григоренко та інші. Але їх було набагато більше.

Навіть відбувши термін у таборах Олекса Тихий повернувся на Донбас і продовжив свою діяльність. Писав книги, статті, проводив лекції з проблеми русифікації та на захист української мови в Донецькій області. Саме після перебування в таборі він ще більше утвердився в національній ідеї.

Олекса Іванович багато писав про русифікацію Донбасу і необхідність відновити українську культуру, про повернення української мови в університети та школи. Виступав противником будь-якої політики асиміляції етнічних груп. Тих, хто називає Росію своєю батьківщиною, потрібно ганьбити, писав він у своїх «Роздумах про українську мову та культуру в Донецькій області».

У своїх публіцистичних творах “Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області”, “Думки про рідний край”, “Сільські проблеми” виступив за відновлення української мови та культури на Донеччині, проти політики русифікації в Україні.

У листопаді 1976 р., разом із Миколою Руденком, Олесем Бердником, Левком Лук’яненком та іншими діячами національно-визвольного руху в Україні, виступив членом-засновником Української гельсінської групи (громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод — першої легальної правозахисної організації в Україні).

За правозахисну діяльність у липні 1977 був знову засуджений до 10-річного позбавлення волі в таборах особливо суворого режиму і 5-ти років заслання. Покарання відбував у Мордовії. Інші в’язні поважали шляхетного та доброго уродженця Донбасу, який вогнем власного тіла хотів розтопити кригу національного рабства.

До книжки увійшли статті, заяви та листи О.Тихого, написані в 1970-1980-х роках, матеріали судових справ та документи про діяльність видатної особистості, мужнього патріота свого краю, який загинув у неволі, а також укладений ним Словник мовних покручів.

ЧИТАТИ СТАТТІ З КНИГИ

До книжки увійшли спогади друзів і сподвижників, добірка знамків, роздуми наших сучасників про життєвий і духовний подвиг донеччанина О. Тихого – «Дон Кіхота ХХ століття з обличчям європейського президента, який пішов на смерть, як його предки-козаки йшли на палю».

Той, що духом не скорився

“Неначе підсудний, пронизаний болем провини,
Тривожно завмер сторозтерзаний Київ, коли,
Підхоплені плином процесії, три домовини
Хитнулись на плечах – і важко у світ попливли.
… Уже не страшні їм ні тюрми, ні всякі сибіри,
Вони вже не в’язні, а лицарі – вічно живі.
Всі три нездоланні – козацької мужності й віри,
Загинули в муках, аби не служити Москві”.

Іван Гнатюк. “Хресна дорога Василя Стуса, Юрія литвина, Олекси Тихого”

Друзям Олекса Тихий говорив: “Я знаю, що загину, але хтось мусить бути першим”.

Для 50-річного чоловіка, який вже відсидів 10 років в таборах і підірвав своє здоров’я, такий вирок міг бути смертельним. У Мордовії, де відбував свій термін Тихий чи не всі в’язні табору мали проблеми з травленням і серцево-судинною системою. У Тихого теж була виразка шлунка, але він почав 52-денне голодування на знак протесту проти нелюдських умов утримання політв’язнів.

У 1980 році Олексу Тихого перевели в табір для політв’язнів в Кучино. Там свої терміни відбували й інші члени Української Гельсінської групи, серед яких були: Василь Стус, Валерій Марченко, Юрій Литвин, Левко Лук’яненко.

До тюремного штрафного ізолятора Олекса Тихий потрапляв тричі по 15 діб, що зробило стан його здоров’я катастрофічним. Його перевели до лікарні, з якої він повернувся в камеру, «як знятий з хреста», — писав у своїх «табірних записках» Василь Стус.

У тюремній лікарні м. Перм (РФ) йому поставили діагноз: рак шлунка з метастазами. Знеболюючі йому пропонували в обмін на покаяння. 6 травня 1984 р. 57-річний Олекса Тихий відійшов у вічність і був похований на місцевому кладовищі “Северное” в Пермі .

19 листопада 1984, останки Олекси Тихого, Василя Стуса та Юрія  Литвина  було перевозено в Україну й перепоховано на Байковому кладовищі в Києві.

Незадовго до оголошення незалежності України, у грудні 1990 року, Олексу Тихого було реабілітовано посмертно.

Вшановуючи пам’ять нашого земляка було започатковано проєкт щодо створення меморіального проспекту, названого іменем Олекси Тихого, який проходить через усі головні міста північного Донбасу:  Слов’янськ, Краматорськ, Дружківку, смт. Олексієво-Дружківку та Костянтинівку, ставши, таким чином, найдовшим проспектом у Європі.

∗ При створенні виставки використані власні ресурси бібліотеки та матеріали з відкритих джерел