Рідний край у
      поезії сучасних донецьких поетів
    
Электронный каталог книг
                                                            
Методико-бібліографічні рекомендації з вивчення літератури рідного краю
з циклу “Наш Донбас - це край багатий, як про нього не співати”
 
Випуск I
 
   Потреба людини у пізнанні своєї землі протягом віків сформувала науку краєзнавство. Одне з провідних місць у краєзнавчій пошуковій роботі здавна належить літературному краєзнавству, яке спрямоване на вивчення літературного життя краю, біографій письменників і їхніх творів, пов'язаних з даною місцевістю. Такі літературно-краєзнавчі пошуки приносять велику користь літературознавству, знаходячи нові фактори життя письменників, стають важливою складовою частиною навчально-виховного процесу в школах.
   З утворенням незалежної України загострилася увага громадськості до історії і культури найрізноманітніших куточків рідної землі - "малих батьківщин" як у галузі екологічній, історичній, так і в літературній. Крім того, українській культурі було повернуто сотні раніше репресованих чи замовчуваних письменників, а також тих українських письменників, хто жив і творив за рубежами України. Таким чином, літературне краєзнавство стало важливим чинником навчально-виховного процесу. Сучасними програмами з літератури рекомендовано вивчення творчості письменників, творчий і життєвий шлях яких пов'язаний з місцевістю, де розташована школа. Творчість письменників-земляків внесено до переліку тем творів з української літератури для випускного екзамену в 11 (І2)-х класах загальноосвітньої школи.
   Таким чином, посилена увага до літературно-краєзнавчої роботи стала помітною в школах на уроках літератури. Але сьогодні, на жаль, немає достатнього забезпечення цих уроків інформацією, посібниками з літературного краєзнавства.
   Виходячи з цього і враховуючи досвід вивчення літератури рідного краю останніх років у школах нашого міста та запити читачів нашої бібліотеки, ми робимо спробу подолати цей недолік шляхом випуску методичних рекомендацій, які зможуть використовувати учні, вчителі та бібліотекарі.
   Методичні рекомендації узгоджено з „Тематикою уроків літератури рідного краю”, прийнятою методичним кабінетом Краматорського МіськВО. Згідно з трьома напрямками вивчення літератури рідного краю (фольклор Донбасу, класики про Донбас та сучасна література рідного краю), рекомендованими "Тематикою..", методичні рекомендації складаються з трьох випусків.
   Випуск І присвячений сучасній літературі рідного краю, а саме темі "Рідний край у поетичному слові сучасних донецьких поетів". У цьому випуску ми подаємо інформацію про поетів, життя і творчість яких не відображена взагалі, або дуже мало в тих небагатьох посібниках з літератури рідного краю, які існують на сьогоднішній день. Це - Галина Гордасевич, Геннадій Мороз та Евген Летюк. Спільною рисою в творчості цих поетів є те, що всі вони пишуть українською мовою.
     Принцип розташування матеріалу - за персоналіями. Кожен розділ персоналій складається з трьох частин: перша - біографія поета, друга - твори, пропоновані для вивчення у школі, третя - списки літератури про життя та творчість поета.
 
 
ГОРДАСЕВИЧ ГАЛИНА
( 1935 - 2001 рр.)
 
     Галина Гордасевич народилася 31 березня 1935р. в м. Крем’янці на Тернопільщині в родині священика Леоніда Гордасевича та матінки Олени з роду Хомчуків. Мати Галини мала гарний голос, знала дуже багато пісень і любила співати. Вона не могла і дня прожити без книжки, мала літературні здібності, сама писала вірші.
     Батько політикою ніколи не цікавився, але, не дивлячись на це, у 1946 році був засуджений на 10 років сталінських таборів за те, що відмовився порушувати тайну сповіді і доносити в органи на тих людей, які йому сповідалися і знали щось або допомагали бандерівцям.
     Дитинство поетеси пройшло на Рівненщині під час послідовної її окупації польськими, радянськими та німецькими військами. В 1950 р., після закінчення школи сільської молоді с. Кричільська Степанського району, Галина поступає на навчання в педучилище м. Острога, а потім м. Костополя, де постійно знаходиться під таємним наглядом, як дочка "ворога народу". Юність була дуже "холодною" і "голодною" тому, що стипендії не вистачало на життя, а мати нічим не могла допомогти Галині, бо після арешту чоловіка залишилася сама з меншою дочкою.
     У 1952р. за сфабрикованим обвинуваченням шістнадцятилітня Галина потрапляє у тюрму, а потім у табори за 54 -ю статтею (зрада Батьківщини). В січні 1955року, завдяки амністії для неповнолітніх, скінчився термін її засудження. Батьки в той час жили на Колимі, але Г. Гордасевич - як це не дивно - туди не  пустили. Тоді вона „прийшла в контору оргнабору і сказала: "Беріть і везіть мене куди хочете". Виявилось - на Донбас".
     35 років - з 1955 по 1990 - прожила на Донеччині Галина Леонідівна. Так склалася судьба... „Саме "судьба", а не "доля". Бо "доля" слово ніжне, милозвучне, його так і хочеться проспівати: "До-о-ля-а!". А судьба - слово важке, тривожне, в ньому виразно чується суворе "суд" і вигук здивування, збентеження, розчарування "ба!" - так пише сама поетеса.
     Як згадує письменниця, жилося їй на Донеччині важко. "Важко матеріально, важко морально, чуже оточення, чуже за інтелектуальним рівнем, моральними поглядами, політичними переконаннями, а звідси - самотність".
     Спочатку Галина працювала різноробочою на  індустріальних будовах Донбасу, а потім, після закінчення у 1971 році Літературного інституту ім. Горького у Москві, вона стає професійним письменником. З 1983 року Г.Гордасевич - член Національної Спілки письменників України. Вонане лише писала, а й перекладала з англійської, чеської, польської, російської мов. Пробувала свої сили в драматургії, критиці.
     В 1997 році Гордасевич стала лауреатом премії імені першого редактору журналу "Дзвіночок" Ю.Шкрумеляка за казки "Звідки взялися метелики" та "Звідки взялись квіти", а також лауреатом премії ім. О.Білецького за літературно-критичну роботу. І третя нагорода знайшла її в цьому ж році - вона стала ще й лауреатом премії і.м. В.Марченка за документальні нариси про замордованих українських письменників, опубліковані в періодичній пресі.
     Г. Гордасевич була чесною, справедливою, і взагалі високоморальною людиною, за що її поважали дуже багато людей. Вона була в центрі політичного життя: брала участь у русі дисидентів, разом з іншими свідомими громадянами створювала Товариство української мови, Народний Рух, Демократичну партію України. Галина Леонідівна була знайома з такими непересічними особистостями як: художниця Алла Горська, письменник Василь Стус, керівник Народного Руху В'ячеслав Чорновіл та багатьма іншими.
     При першій нагоді Г.Гордасевич полишила Донецьк і повернулася ... не зовсім туди, де народилася, але все ж у західні землі - Львів, де й прожила останні роки разом з сином Богданом, невісткою Галиною та онуками Іриною та Соломією.
     Не дивлячись на те, що жилось поетесі на донецькій землі нелегко, в своїх спогадах вона з любов'ю згадує наш край: "Донеччина не була для мене ніжною матір'ю, а скоріше суворою мачухою, але тепер я їй вдячна за те, про що скажу рядками вірша: "Дорогоцінностне життя! Як болісно тебе гранило, з морозів кидало в горнило, щоб ти, мов діамант, гарніло". Називати імена людей, яких люблю і шаную, не можу, їх надто багато, щоб тут усіх перерахувати... Знайте, що я вас усіх пам’ятаю і люблю”.
     Життєвий шлях Галини Гордасевич скінчився 11 березня 2001 року. Про своє нелегке життя письменниця написала у захоплюючій автобіографічній повісті „Соло для дівочого голосу”.
 
 
*  * *  *  * 
 
Твори, пропоновані для вивчення
 
     Відтворення прикмет часу і рідної землі, осмислення явищ життя, любов до рідного краю, віра в чесність і добро як визначальну сутність людських стосунків – ось провідні думки поезій: „Донецький кряж”, „Яничарська балада”, „Щасливий той, у кого дні...”. 
 
 
                                                                     ДОНЕЦЬКИЙ КРЯЖ
 
                Це тверда земля...                                                  
                В ній немало костей,
                Бо зблизька й здаля
                Зустрічала незваних гостей.
                Ця земля суха,
                Засушив її суховій.
                Відійди від гріха,
                Коли ти цьому краю не свій.
                Ця земля не прекрасна...
                Втім, краса - це пусте.
                Зате на ній рясно
                Полин і кривавник росте.
                Тут, винісши  бій,
                Україна пустила свій корінь.
                І жовто цвіте звіробій,
                І синьо цвіте цикорій.
                В степу спалахнув малиновим
                Козацький шлик будяка.
                Долю свою оновим 
                Вона ж в нас не будь-яка!
                Це - наша земля!
                Зазіхати на неї дарма
                Зблизька чи здаля,
                Бо земля ця не для ярма.
                 
*  *  *
                Щасливий той, у кого дні,
                Як осінь, тихі та погідні.
                Тоненькі павутинки срібні
                Летять і никнуть до стерні,
                І, храмам золотим подібні,
                Ліси в оранжевім вогні.
                 
                Щасливий той, чия любов
                У день весняний, повний світла,
                Не тільки сонячно розквітла,
                Але й з шляхами, що пройшов,
                Не потьмяніла, не поблідла,
                А квітувала знов і знов.
                 
                Щасливий той, чиї труди
                Лягли в ріллю добірним зерном
                І урожаєм не мізерним,
                А у стократ дали плоди.
                Земля за труд завжди поверне,
                І матимеш з роси і води.
                 
                Щасливий той, хто у житті
                Стрічав нерівне сонце й грози,
                Пізнав на смак і сміх, і сльози,
                Та вірним був одній меті
                І на крутій життя дорозі
                Не розгубив літа пусті.
                ... Щасливий він...
                                                                         1980 р.
 
                                                                     ЯНИЧАРСЬКА БАЛАДА
 
                Встала курява стовпами,
                Багряніли хмари.
                Приазовськими степами
                Гнались яничари.  
                І летіла перед ними
                Звістка невесела,
                Що пускають вони з димом
                Українські села,
                Що старих людей вбивають,
                Тих, хто уже сивий,
                Малих діток забирають
                В неволю-ясир.
                Забігає яничарин
                У біленьку хату.
                Стала жінка у відчаї -
                Нікуди тікати.
                Хіба в очі подивиться?
                В нього ж - очі сині?
                Раптом зойкнула вдовиця:
                - Сину ти мій! Сину!
                Простягає вона руки,
                Обійняти хоче,
                А він стоїть, клятий турок,
                Стоїть та регоче.
                Звідки йому пам'ятати
                Українську мову,
                Як малим украли з хати,
                З батьківського дому,
                Від матері відірвали,
                Від рідної суті
                Та молоком напували
                Скаженої суки.
                Постаралися немало
                Вчителі незлецькі,
                Щоб не знав він слова "мамо"
                Навіть по-турецьки.
                То ж була наука люта –
                Як зброю тримати.
                От і блиснула шаблюка!
                От і впала мати...
                З того часу промайнули
                Не літа - століття.
                Дай Бог, щоб вас обминули
                Такі лихоліття.
                А щоб ми це, люди милі,
                Могли пам'ятати,
                Не спочили у могилі
                Ані син, ні мати.
                Бога мудрість незвичайна
                І велика сила:
                Він з матері зробив чайку,
                Зробив вовком сина.
                І чаєчка все кигиче
                На ковилу сиву,
                А прислухаєшся - кличе:
                - Сину ти мій! Сину!
                А він виє, турчин клятий,
                Темними лісами,
                Ніби вчиться вимовляти:
                -Мамо моя! Мамо!
                 
     "Яничарську баладу" поетеса склала в дорозі в село Осикове Старобешевського району Донецької обл. , куди вона їхала на запрошення вчительки Ніни Тригуб, бо там хотіли змусити батьків учнів назавжди відмовиться від української мови. Цей вірш - яскравий приклад того, що може трапитись з людиною, яка зневажає свою мову або вважає її меншовартісною. Українській мові присвячені також поезії "Не викидайте слова з пісні..." та "Убиймо в собі раба!.." 
 
 
                                                 *  *  *
 
                Не викидайте слова з пісні –
                Воно в рядку одвіку стало.
                Опам'ятаєтесь, та пізно:
                Було, і зникло, і пропало.
                Здавалось, шкода невелика:
                Замінимо і не помітим.
                І вже не пісня, а каліка,
                Мов птиця, що з крилом підбитим.
                А слово світляком летючим
                Блищить і в руки не дається.
                А слово блискавкою з тучі
                Гримить, і сердиться, й сміється.
                Ви думали: слова - полова.
                Ви думали: а ми старанно.
                Не викидайте з пісні слова -
                Залишиться болюча рана.
                 
*  *  *
 
                Убиймо в собі раба!
                Його в нас віками плекали.
                Звестись на повен зріст
                Нарешті чи не пора б?
                Коли ми мовчали налякано
                Чи натхненно рукоплескали,
                В нас
                       ріс
                           раб.
                Убиймо в собі раба!
                Вже предків забутих тіні
                Стукають в наші душі
                Не лише в ночі, а й у день.
                Здригаються континенти.
                І чути в їхнім двигтінні
                Відлуння того майбутнього,
                Що нас за порогом жде.
                Убиймо в собі раба!
                Бо дивляться наші діти,
                І їхні очі питають:
                - Що скажете нам, батьки?
                Що нам  лишаєте в спадок?
                Чим будемо володіти?
                Вже ж не білі плями в історії -
                Суцільні темні віки.
                А що ми їм, справді, залишим?
                Жменьку українських літер?
                Землю, солону від крові
                І білу від ДеДеТе?
                Убиймо в собі раба,
                Інакше історії вітер
                Нас, мов сухе лушпиння,
                Геть на смітник змете.
                Щоб настала нова доба,
                Убиймо в собі раба!
 
     Про історію написання цього вірша Г.Гордасевич писала: „Убиймо в собі раба!” я склала, коли ми створили в Донецьку ТУМ (Товариство української мови) і нас за це переслідували”. В цій поезії звучить заклик до людей стати кращими, позбутись фальшивих уявлень про мету людського життя, про майбутнє. Заперечення історичного безпам’ятства, віра в нову світлу добу рідного народу і всього людства нарівні з приведеною вище поезію звучать у вірші "Ера України".
 
 
                                           ЕРА УКРАЇНИ
                Надходить ера України
                О земле рідна і свята!
                І озираються країни,
                Що над Європою світа.
                Світа, світа, бо сонце сходить,
                Погожий обіцяє вік,
                І зеленіють в полі сходи,
                І йде землею чоловік.
                Він по-хазяйськи оком гляне
                Чи все як слід цвіте й росте.
                Колись древляни і поляни
                Зорали поле це святе.
                Його полили рясно кров'ю,
                Гноїли трупом. Та дарма.
                Воно відроджене любов'ю,
                Від нього кращого нема.
                І коли візьмуть в руки діти
                Пахучий , ніби сонце, хліб,
                Я знаю: буде він радіти,
                Наш предок - ант а чи дуліб.
                І упокояться по всьому,
                Кого на страшну смерть прирік
                Чи то кривавий тридцять сьомий,
                Голодний тридцять третій рік.
                Після великої руїни
                Ставати до роботи час. 
                Європа дивиться на нас.
                Надходить ера України.
                 
     Екологічній темі присвячений вірш Г. Гордасевич "Звізда Полин".
 
 
ЗВІЗДА ПОЛИН
                                                 Юрію Щербаку
                 
                Про що печалишся, душе моя?
                Впаде звізда Полин -
                І сполиніють води,
                Впаде звізда Полин -
                І стане хліб гіркий,
                І чоловік - невдалий твір природи -
                Вже не протягне іншому руки.
                І скаже брат:
                         - Нема у мене брата!
                І каже син:
                   - Не знаю я вітця!
                І з Каїна клеймом і тавром Геростата.
                Він буде, як без отари загублена вівця!
                Я бачу: дим встає,
                І бачу: пил спадає,
                І виє в лісі вовк,
                І ворони кружать,
                І мати на пожарищі ридає,
                Що гарно ж сіялось –
                Нема кому те жать!
                Про що печалишся, душе моя?
                Іще погожі дні, хча й на осінь йдеться,
                І золотіє лист, і в небі птичий клин,
                І навіть страшно думати, що десь там
                Уже летить,
                             летить,
                                     летить
                Звізда Полин!
 
   Галина Гордасевич - тонкий лірик. У неї багато поезій про кохання і жіночу вірність, сім'ю. Прикладом таких віршів можуть бути: "А жінка в світ приходить для любові", та "Скажи мені єдиний раз: "Я - твій!".
 
*  *  * 
              А жінка в світ приходить для любові!
              Любити маму - поки ще мала.
              Любити ляльку - тільки підросла.
              А коли вперше вийшла за поріг –
              Любити небо і м'який моріг,
              Дім батьківський і квіти чорноброві,
              Бо жінка в світ приходить для любові.
              Росте вона, росте її любов,
              Ростуть її бажання і надії.
              І от приходять роки молодії,
              І по землі вона не йде - несеться,
              Сторожко прислухаючись до серця,
              Що в дзвоні міст чи шелесті дібров
              Підкаже їй: - Прийшла твоя любов!
              Це ж та любов, що перша і остання!
              Такої ще ні в кого не було!
              До неї підст; пить не сміє зло!
              Вона яркіш, ніж сотня сонць сія!
              Вона твоя! Вона лишень твоя!
              Тобі її на сотню років стане!
              Це ж та любов, що перша і остання.
              І відшумів весільний водограй.
              І знову як же світу не радіти,
              Коли народжуються в тебе діти!
              І ночі всі недоспані - дарма,
              Коли воно лепече вперше: - Ма...
              І ти - свята, і в серці в тебе - рай –
              Хоч відшумів весільний водограй.
              І попливуть, літа, літа, літа.
              Усіх годуєш, хоч сама голодна.
              І часом нерви стримати негодна.
              Та будеш захищати,як в бою,
              Оту домашню каторгу свою,
              Хоч сум торкає очі і уста,
              І хоч пливуть літа... літа... літа...
              Але якби все те почати знов?!
              Адже той борщ щоденний – то любов,
              Сорочка чисто випрана - любов,
              І ночі, що не спала ти - любов,
              І квіти, що посіяла — любов,
              І очі правнуків ясні - любов,
              Вся Україна - то твоя любов.
              Все так було б, якби почати знов
              Жіноча доля в світі - це любов.
 
*  *  *
  
              Скажи мені єдиний раз: „Я – твій!”
              І я повірю. І про вас забуду.
              І більше вже журитися не буду,
              Зроню сльозу довгасту із-під вій.
              Нехай вона стікає по щоці!
              Нехай змиває з неї пил буденний!
              І раптом вітер налетить південний,
              Немов гримлива хвиля по ріці.
              Запахне літом, сонцем і теплом.
              Я сумнівів гіркий вантаж покину
              І в тебе край плеча засну спокійно,
              Немов пташина в мами під крилом.
 
 
 
"Ходім зі мною, читачу, ходім"
(список літератури про життя  та творчість поетеси)
 
 Гордасевич Галина: Біогр. довідка // Письменники Радянської України: Біобібліогр. довідник. - К., 1988. - С. 153.
*         *         *
Гордасевич Г. Донеччина в моїй судьбі // Східн. часопис. - 1992. - 25 бер.
Гордасевич Г. Затоптані могили матерів // Вітчизна. - 1992. - № 10. - С. 85-92 .
Гордасевнч Г. Мандрівки Україною наприкінці тисячоліття: Автобіогр. нотатки //Дзвін. - 1998. - № 4. -С. 85-92
Гордасевич Г. Моя думка така: Відповіді на анкету // Літ. Україна. - 1990. - 11 січ. - С. 4.
Гордасевич Г. Правда теж буває різною: відкритий лист Г. А. Монастиренку // Донеччина. - 1997. - 12 берез.
Гордасевич Г. Правнучки Марусі Чурай: [про роки проведені у ГУЛАГУ] // Літ. Україна. - 1998 .- 15 жовт. - С. 7.
Гордасевич Г. Соло для дівочого голосу: Автобіогр. роман // Дзвін. - 2001. - № 2. - С. 2-52; № 3. - С. 29 - 52
Гордасевич Г. Ювілейна післямова // Східн. часопис. - 1995. - 15-21 лип.
Доценко Ю. Давайте поговоримо // Рад. Донеччина. - 1990. - 25 лют.
Зельдина Э. "Нельзя так жить, как мы живем": Интервью // Комс. Донбасса. - 1990. - 27янв.
Лобовик І. Жіночий портрет при світлі силуетів // Вітчизна. - 1991. - № 3. - С. 138 -143.
Ткаченко Н. "Збав Боже вас любити поетес": [Про книгу Гордасевич Г. "Силуети поетес"] //Дніпро. - 1990. - № 3. - С. 186 - 188.
Яворівський В. "Був світ, а в світі була любов" // Літ. Україна. - 1995. - 27 квіт. - С. З.
 
"Скільки ж тут вкладено моєї праці"
(поезія Гордасевич Г.)
 
З книги "Голубе вікно": Вірші // Поезія. Вип. 3. - К. : Рад. письменник, 1979. - С. 17-20.
Не викидайте слова з пісні: Вірш // Горбачук В.Т. Барви рідної мови. - К. : Видав. дім "КМ АКАДЕМІЯ", 1997. - С. 203.
Я так тебе, літо, любила; Записка: Вірші // Поезія. Вип. 1. - К. : Рад. письменник, 1983. - С. 39.
Сильніша від любові; Останнє лагідне тепло; Скажи мені єдиний раз: " Я – твій!": Вірші // Поезія. Вип. 1. - К. : Рад. письменник, 1982. - С. 54.
Яничарська балада; Убиймо в собі раба: Вірші // Збірник текстів для переказів з української мови. 9-11 кл. - Донецьк: ВКФ "БАО", 1999. - С. 335-338.
 *          *         *
 
А жінка в світ приходить для любові: Вірш // Позакл. час. - 1999. - № 4. - С. 25 .
Відродження; Ми - є!: Вірші // Рад. Донеччина. - 1990. - 19 жовт.
Донецький кряж : Вірш // Східн. часопис. - 1995. - 5-11 серп.
Донецький триптих: Вірші // Рад. Донеччина. - 1990. - 25 лют.
Донеччина в моїй судьбі: Вірші // Східн. часопис. - 1995. - 25 берез.
Коли у Києві ховали Чорновола: Вірш // Слово Просвіти. - 1999. - № 4 (квіт). - С. З.
Лимерики-Химерики: Вірші // Зірка. - 1996. - 4 жовт.; Літ. Україна. - 1998. - 22 жовт. - С. 8.
Ми - є!; Звізда Полин: Вірші // Донеччина. - 1994. - 23 лют.
На злобу дня: Вірш // Все для вчителя. - 1998. - № 21-22. - С. 69.
На полі крові: Вірш // Донеччина. - 1994. - 20 квіт.
Надходить ера України: Вірші // Дзвін. - 1997. - № 1. - С. 56-61.
Не викидайте слова з пісні: Вірші // Дніпро. - 1992. - .№ 8-9. - С. 2-4.
Підводьмо храми із руїн: Вірші //Літ. Україна. - 1991. - 11 квіт. - С. 4.
Убиймо в собі раба: Вірш // Донеччина. - 1994. - 18 верес.
Убиймо в собі раба; Богун в Переяславі; Звізда Полин: Вірші // Україна. - 1990. - № 42. - С. 7.
Яничарська балада: Вірш // Донеччина. - 1994. - 11 серп.; Дивослово. - 1994. - № 2. - С. 59-60; Рад. Донеччина. - 1990. - 11 жовт.
 
ЄВГЕН  ЛЕТЮК
  ( 1929 - 1976 рр.)
           
     Євген Миколайович Летюк народився в 1929 році в хліборобській сім'ї в селі Романівка, що на мальовничій і співучій Полтавщині. В його житті були і селянський труд, і геологорозвідувальна - після навчання у Київському гірному технікумі – робота, і робота геологом на шахтах Донбасу, і знов навчання — на цей раз на філологічному факультеті Київського університету ім. Т. Шевченка і його закінчення у 1954 році.
     Є. Летюк був поетом-ліриком, поетом-публіцистом і прозаїком. А ще - журналістом. Люди старшого покоління пам'ятають його по газеті "Комсомолец Донбасса". А коли у 1973 році повинна була з'явитись довгоочікувана газета "Вечерний Донецк", Евген Летюк був обраний відповідальним секретарем редакції. І був ним не тільки за призначенням, але й за покликанням. А ще він був секретарем Донецького відділення Спілки письменників України, входив до складу журі різноманітних творчих конкурсів, шукав і знаходив по всьому Донбасу молоді літературні таланти і відкривав для них дорогу на сторінках своєї "Вечерки". І продовжував писати вірші, прозові твори.
     Перша збірка поезій вийшла у 1957 році під назвою "Завжди сімнадцять!" і була прихильно зустрінута читачами та критикою. Сплинуло відтоді багато років, але назва збірки стала поетичним кредо Є. Летюка на все його життя. А далі були книги: "Хто там зорі ворушить?" (1960); "Чолом собі, світе'' (1962); "Я розплів твої коси" (1965); "Третє весло" (1966); "Дівич - зілля" (1969); "Рівнодення" (1970); "З повними відрами" (1978, книга вийшла вже після смерті автора). На столі письменника залишилилась незакінчена повість "Незаміжній секретар", яку він продовжував писати уже в лікарні.
     За неповні два десятиріччя Є. Летюк створив півтора десятка книг поезії, прози, публіцистики, його чисельні публікації друкувалися в журналах, газетах, альманахах, антологіях у нас і за кордоном.
   Відчуття тонких барв рідної мови, вміння правильно поєднувати слово Є. Летюк приніс із полтавських країв. Звідти ж він успадкував невщухаючий потяг до історії українського народу, прагнення проникнути у найглибші куточки сивої давнини донецького краю.                              
   Поет дуже любив свою землю, людей, був співцем краси рідної природи. Багатьом рядкам поета судилася щаслива доля - міцно увійти до шахтарського лексикону на почесних правах афоризмів. Наприклад: "В нас же каску ті і носять, хто йде в бій і у забій" ("Каска"); "Шахтар схиляється у лаві, та не схиляє голови" ("В лаві) та ін.
     Євген Летюк був прекрасною людиною — доброю, щедрою, вірною в дружбі, чуйною до людської біди. І люди завжди тяглися до нього, платили йому щирістю. 22 вересня 1976 р., у віці 47 років, він пішов із життя. Мов би відчуваючи, що йому долею відведено на цьому світі мало прожити, Є.Летюк завжди і всюди поспішав, а більш за все спішив робити людям добро. Надто коротким було творче життя поета. Два з половиною роки він не дожив до свого 50-річчя. Остання книжка поета       "З повними відрами", яку він не побачив, передає весь зміст його життя - до людей йти тоді, коли твоя душа повна по вінця, ти маєш їм що сказати. В цих словах - суть життя Є. Летюка.
 
*  * *  *  * 
 
Твори, пропоновані для вивчення
 
   Тема краси людської праці, поваги до людини труда звучить в багатьох віршах поета. Прикладом такої поезії можуть бути "Гончар", "В майстерні художника", "Робота".
 
         В МАЙСТЕРНІ ХУДОЖНИКА
                Зачаровані чіткістю ліній,
                Заворожені і тон і півтон,
                Тіціани писали Лавіній,
                Рафаелі творили Мадонн.
                 
                Неповторні, високі, нетлінні,
                Перемігши і простір, і час,
                Переживши усі покоління,
                Їх творіння
                Приходять до нас.
                 
                Як підтвердження свідчень,
                Як повість
                Їх невтомних і днів і ночей,
                Щоб дивилися ми в загадковість
                Невмирущих правдивих очей.
                 
                О всесильна невтомність творіння!
                О недоспані ночі майстрів!
                У натхненні,
                 В роботі,
                В горінні
                Вас недавно я знову зустрів.
                 
                Наче здійснені дивом надії,
                Що таїлися в серці на дні,
                Сконденсовані вчинки і дії
                На полотнах відкрились мені.
                Непідробна, бурхлива, шалена
                Войовнича, трудяща, ясна,
                Говорила епоха до мене,
                Як говорить до літа весна.
                 
                Я побачив розмашисті кроки
                І побачив живісіньких тих,
                Хто в далекі двотисячні роки
                Буде заздро
                Дивитись на них.
 
   РОБОТА
                  Радійте роботі,
                  Любіте роботу
                  До самого поту,
                  До сьомого поту.
                  Душею, вогнем
                  Незглибимого серця
                  Шануйте усе,
                  Що роботою зветься...
                  . . . . . . . . . . . . . . . . .
                  Робота – це ми,
                  В нашій крові і плоті.
                  Любіте роботу,
                  Радійте роботі!
 
ГОНЧАР
               
                Неговіркий, сміятися не вміє,
                Лиш зрідка кидає слова круті...
                Подивишся - відразу зрозумієш:
                Горшки і справді ліплять не святі.
                 
                Якось ліниво, наче від принуки,
                Сідає вранці він за звичний круг,
                І тільки руки,
                Дивовижні руки,
                Неначе птиці, пурхають навкруг.
                 
                Хапають швидко місива оладка,
                І глина нагрівається в руці,
                І виростають на кругу доладні,
                Горшки й макітри,
                Глеки й куманці.
                 
                Нервові пальці, мов чутливі вальці,
                І мнуть, і місять, й форми стережуть,
                Оті невтомні гончареві пальці,
                Що ремесло про давнє бережуть.
                 
                Оті, що тільки-тільки не говорять,
                Оті, що всі ми любим діло їх,
                Оті, що майстра із людини творять -
                Великого, єдиного на всіх.
                 
                Місити глину, звісно, міг би кожен,
                Крутити круг – таким нема числа.
                Та тільки той зліпити горщик може,
                Хто осягнув священність ремесла.
 
     Від поезії Є. Летюка віє теплом і добротою, думки автора по-народному мудрі й прості, справляють на читача неабияке враження.
 
ПАМ’ЯТЬ
                Ну, нащо мені брати в душу
                Пережите уже не раз?
                І чого я носити мушу
                Біль невдач і тягар образ?
                І чого я не сплю ночами,
                Відганяючи згадки злі?
                Пам'ять, пам'ять,
                В які причали
                Ти заводиш свої кораблі?
                І нащо на своєму екрані
                Демонструєш минуле зло?
                Рідко справи були погані,
                Більше в мене добра було.
                Я іду по яскравій смузі,
                Я живу на ясному тлі.
                Більше в мене хороших друзів,
                Аніж недругів на землі.
                Я на помсту не був неситий,
                Хоч прощення і не просив,
                Все , що можна було простити,
                Я давно уже всім простив.
                Ти ж ворушиш навіщось давнє,
                І недобре мені стає...
                Видно важко поставить дамбу
                Між минулим
                І тим, що є.
                Правда є у прислів'ї
                Видко,
                В тім, що знають старе й мале:
                "Забувається добре швидко,
                Пам'ятається довго зле".
                Як  дзвенючі дроти між стовпами,
                Пам'ять спогади знову несе...
                Видно, в мене погана
                Пам'ять,
                Якщо я пам'ятаю все.
*  *  * 
                Вітре, вій!
                Не відверну лиця.
                Спиною не повернусь до тебе.
                Хто в труді загартував серця.
                Тим доріг второваних
                Не треба.
                Не схилюсь!
                Хай наліта зима.
                Я із неї вийду
                Позмагається...
                Знайте:
                В серця паспорта нема,
                І йому завжди,
                Завжди сімнадцять!
     Скільки молодості, скільки захоплення, скільки радості буття в цих рядках. Це був програмний вірш поета, і це було його поетичне кредо - ніколи не старіти душею, працювати й приносити людям радість.
     Є. Летюк не обмежувався віршами так званої виробничої тематики (про шахтарську працю, їх життя і т.п.) чи громадського звучання. Він був тонким ліриком і багато поезій його присвячені одвічному людському почуттю - коханню. Він був співцем краси рідної природи, дружби народів, боротьби за мир і спокій на планеті.
 
                                                                               КОХАННЯ
 
              Кохання – як повстання.
              Настає
              Хвилина втрати ради і розради,
              І вже зболіле серце повстає
              Проти душі існуючого ладу.
              Воно зненацька вибухає, враз,
              Гарячу зброю дістає зі схову
              І всім покаже в загадковий час,
              Яка у ньою сила вибухова.
              Забудеш все, забудеш гріх і страх,
              Все, що набув колись в житейській  муштрі.
              Воно накаже - й розлетиться в прах
              Душі твоєї вседержавний устрій.
              І вже новий, незнаний лад і склад
              Проникне в тебе, й ти до нього зрушиш,
              І рад йому ти будеш чи не рад –
              Та силі тій ти підкоритись мусиш.
              А якщо ні - змете тебе, як сніг
              Здувають з поля чорнокрилі бурі...
              Щасливий той, хто безборонно зміг
               Піддатись тій солодкій диктатурі.
              Щасливий той, хто стане з ним тоді
              На барикадах ув однім окопі...
              Мені вас жаль, старі й молоді,
              Хто стане силі тій чинити опір.
              Бо згине в ній привабливість жива
              І зблякне радість чарівної казки...
              Кохання - як повстання.
              Та бува,
              Що і повстання зазнають поразки.
 
НАРОДЖЕННЯ ВЕСНИ
 
              Гадаєте,
              Легко весні народитись?
              Якби було можна на те подивитись!
              А ви на світанку відкрийте вікно
              І першої свіжості юне вино
              Вдгхнете у груди -
              І все зрозуміло вам буде.
              Ви чуєте посгріл лункий?
              Ото набубнявіли соком бруньки
              Розкрилися різко,
              Розкрилися з тріском,
              І листя тендітне стрункої берізки
              В цілюше повітря розкидало бризки
              Весни.
              І знов голосний,
              І знов неминучий постріл –
              І подих весни наповнює простір.
              А потім затихло, затихло в імлі...
              А ви припадіть до сирої землі,
              Свій слух напружуйте гостро.
              Ви чуєте постріл?
              Ви чуєте?
              Постріл!
              Розкололась, навпіл тишина...
              Наступає весна!
 
          Тривоги великого життя
 (список літератури про життя  та творчість поета)
 
Гончаров Н. Тревоги большой жизни // Гончаров Н. Поющие пласты. - Донецк: Донбасс, 1996. - С. 158-164.
    *             *          *          
Жуковський С. Нехай же дихають полум'ям слова // Донеччина. - 1996. - 19 верес.
Загнітко А. Оновлення душі людської // Донбасс. - 1989. - № 2. - С. 85-91.
Кравченко А. Стихи звучали, в души западая // Веч. Донецк. - 1996. - 21сент.
Лазоренко А. Чолом тобі, світе! // Донеччина. - 1996. - 19 верес.
Мельниченко И. Свет имени его// Веч. Донецк. - 1999. - 10 апр.
"Через серця проходить час” // Веч. Донецк. - 1994. - 12 апр.
 
Нехай же дихають полум’ям слова”
 (поезії Є. Летюка)
 
Всього вам світлого! // Вечный пламень: Стихи о труде. - Донецк: Донбасс, 1974. - С. 258.
Завжди сімнадцять; Хто там зорі ворушить? ; У вінок Тарасові // Летописцы шахтерского края. - Донецк: Донбасс, 1968. - С. 302-305.
Кто-то звезды тревожит: Стих. // Молнии и гвоздики. - Донецк, 1983. - С. 32-33.
Третє весло: Вірш //Улюблений вірш: Збірник. - К. : Рад. письменник, 1975. - С. 76.
     *            *           *          
Завжди сімнадцять ( Вітре, вій!): Вірш //Донеччина. - 1996. - 19 верес.
Народження весни: Вірш // Донецькі літописці: Бесіди для учнів 5-9 кл. про письменників Донбасу. Вип. 1 (5). - Донецьк, 1999. - С. 2.
 
ГЕННАДІЙ МОРОЗ
  ( 1948 р. н.)
                  
     Геннадій Андрійович Мороз народився 1948 року в місті Бережанах на Тернопільщині. Живучи вже 28 років у Маріуполі, він досі по-юнацьки закоханий у наймиліші його серцю Бережани. Це місто письменник Богдан Лепкий назвав казкою життя. Геннадій Андрійович щиро вірить, що у казки немає закінчення. Бережани - його щасливий початок у поезії. Тут, ще учнем СШ №1, надрукував він першого свого листа. Сюди повертається мріями і творами. Книжки "Сині заморозки", "Море", "Вересневі дні", "Земля", "Вулиця Якірна", "Ратуша", "Замок дитинства мого" позначені трепетною любов'ю до рідного міста. "Я ніколи не від'їжджав із Бережан - пише Геннадій Мороз у листі до друга, - де б не носила доля мою грішну оболонку, серце завше залишається біля нашого Замку, Озера, біля Сторожиська і Лисоні..."
   Після закінчення школи було навчання в технікумі механізації та електрифікації сільського господарства, служба у Радянській Армії.
     Пізніше   Геннадій  Андрійович   закінчив   філологічний   факультет Дрогобицького педагогічного інституту ім. І.Франка і вчителював на Львівщині. Друкуватися почав у газеті "Радянська освіта" та альманасі "Вітрила". А потім була перша книжка поезій.
     Нині поет живе у Маріуполі, де викладає українську мову та літературу в школі. Не дивлячись на особливе ставлення до міста, де народився, Г. Мороз не покидає Маріуполь, бо дуже любить море. Море - його єдина віддушина. З мазутом "Азовсталі", з глинчаками обрушених берегів,зі шкідливою, навіть катастрофічною пересоленністю, від чого й голова поета до строку біла - біла....
     Ось так він і живе. Живе і вершить долю, відстоює слово свого народу, його мову і його ідею. Душа Геннадія Мороза на стику тисячоліть не старіє, вона зацвітає новою піснею.
 
*  * *  *  * 
 
Твори, пропоновані для вивчення
 
     В поезіях Г.Мороза можна побачити поетичне осмислення картин міського пейзажу, природи. Він відрізняється від інших філософською заглибленістю у життєві явища, примхливістю художніх асоціацій у своїх віршах.
 
   ВЕЧІРНЄ
                Важких небес чаруючий напій,
                На вітрі висхлі стебла полину.
                І є життя, яке уже напів
                Угрузло у холодну далину.
                Мчить потяг. Металевий перестук
                Щось ранить біля горла і ятрить.
                І через цю ось греблю й через ту
                Летить ліхтар і зіркою горить.
                Вагон останній, згорблений на тлі  
                Важкого басовитого гудка.
                Стоїш один і дивишся услід,
                А вогник то сміється, то зника.
 
     Любов до рідного краю, своєї „малої Батьківщини”, повага до своїх коренів, історичного минулогокраїни звучить в поезіях: „Мрія”, „Бережанське озеро”.
                           МРІЯ
                 
                Тридцять, може й більше, років тому,
                В кораблі замріяне дитя
                Я не знав, як страшно мрії тонуть,
                Як вони прощаються з життям.
                ...Вів урок нудну свою розмову,
                І на нім, ображена всерйоз,
                Вчителька кричала: „Мріє знову!
                Ти про що замріявся, Мороз?!”
                Вивести грозила на лінійку,
                Школі розказать мою ганьбу,
                І собі в журнал конкретну „двійку”
                Ставила за мрію голубу.
                А душа дитяча обмирала:
                Звало судно в дальньому порту
                З іменем високим адмірала
                На казково-білому борту.
                Я писав учительці розписку,
                А вночі не стулював очей...
                Я тоді не знав про чорну звістку,
                Що мої сивини обпече.
                Що життя, до краплі не допите,
                Борозни поглибить на чолі...
                ...Мрія потонула.
                А топити
                Тридцять років тому почали.
                 
                 
                   БЕРЕЖАНСЬКЕ  ОЗЕРО
                 
                Хмару пасуть береги-пастушки,
                Вогнища палять.
                Не заростають до тебе стежки,
                Озеро - пам'ять.
                 
                Місто по цей бік, по той бік -
                Як ти завзято
                З ними раділо й вогнями цвіло,
                Озеро - свято!
                 
                Ой не тобі лінькувате весло,
                Скулена трата...
                Ти пам'ятаєш, як греблю знесло,
                Озеро - правда?!
                 
                Берег, де сивого батька сліди,
                Не тимчасовість.
                Ні, ти не просто гектари води,
                Озеро -совість... 

                ЗАБУТА МОВА МАТЕРИНСЬКА 

                Азовська хвиля, мов колиска,
                Гойднеться тихо до очей, -
                Забута мова материнська
                Зненацька душу обпече.
                 
                Чи я в дорозі забарився,
                Чи притомився поміж бур?
                Забута мово материнська,
                Ну як же я тебе забув? 
                 
                Я мов розгублений хлопчисько, -  
                наблукався досхочу, 
                Забута мово материнська,
                Святі слова твої шепчу.
                 
                І припадаю на коліна,
                І рідну матір впізнаю:
                Кладе долоні Україна 
                На сиву голову мою...            
                 
     В цьому вірші — уславлення рідної мови, захоплення її барвистою красою, вираження щирої любові до неї та щирий сум за її долю. Геннадій Мороз пише свої поезії лише рідною мовою, не дивлячись на те, що жити йому доводиться у краю, де переважна кількість людей розмовляє російською.
     Наступний вірш поета присвячений нашому землякові, поетові з „великої букви” - Миколі Рибалку.
 
                                                                                   ВІКНО
                Стільки сонця
                І стільки світла
                Заглядало йому до віч...
                Та ніколи вікно не сліпло,
                Коли в нього дивилась ніч.
                 
                Бо світилося в тишу сонну –
                Геть сахалась німа пітьма.
                Коли в серці людини сонце,
                Знаю: ночі в очах нема.
                 
"Світе, ось права мої на тебе..."
(список літератури про життя та творчість поета)
 
Поезії Г. Мороза: Біограф. довідка // Поезія. Вип. 3. - К. : Рад. письменник, 1979. - С. 69.
                                                                       *            *           *
 
 Геннадій Мороз: Біограф. довідка // Донбас. - 1990. - № 6. - С. 18.
 
"Шукаєм для мислі пристойне вбрання"
( поезії Г.Мороза )
Світе, ось права мої на тебе...;  Сонце атомного криголома; Вікно;  День гримкотів...; На змаганнях художньої гімнастики: Вірші // Поезія. Вип. 3. - К. : Рад. письменник, 1979. - С. 69-7І.
         
                                                                         *          *           *
Материнська мова: Поезії // Донбасс. - 1990. - № 6. - С. 18-21.    

[наверх]      [на главную]

Разработка и поддержка сайта ServerGroup
Copyright @ 2006,  Краматорская центральна городская библиотека для детей им. Пушкина