Світ слова
    
Електронний каталог книг

 

ПОЛКОВНИК 

   Село Стоянки, що розмістилось над Дніпром як орленя, звилось гніздом на дніпровських кручах.

   А Дніпр його підмиває кожен рік, відсипає пригорщами своїх рук-хвиль глину з-під круч величних. І меншає село, та цього не помічає.

   А дихає село таїною, бо ніхто вже того не пам'ятає - де, коли і звідки з'явилось. Було городище десь тут над Дніпром.

   Це так старожили називають наддніпрянську частину села. А Козинкою - кручу, на якій розмістилось декілька крайніх хат. Козинка, звичайно, тому що тут кози пасуться по кручах.

   Тут, з решітчастих дірок-гнізд, хлопчиська-пастушки драли щуриків. Це пташки такі називалися щуриками.

   Баба Галя згадує: Козинка відкрита всім вітрам. Там жила одна з її сестер, Одарка. Померла. Діти у Києві. Хата з чудовим видом на Дніпро і всі його околиці. Особливо тоді, як заходило сонце. У ясну погоду видно було і Печерську Лавру із всіма київськими церквами. Звичайно, тих церков було багато.

   Над річкою, над ставками жили «Чабани». Хто знає звідки поселились вони тут. Чи пасли овець, чи були кочівниками?

    За татарщини Стоянки і всі навколишні села були під татарами. Недалеко звідси Кагарлик - поселення, про яке говорять, що назване так тому, бо татари не могли його підкорити.

   Назвали Кагарликом - злим містом.

   А Стоянки таки називають козацьким селом. А що вже вдалось краєвидами, зачаровує своєю красою всіх тих, хто його побачив. А було воно ще гарнішим, бо тепер щезла і річка, і аж чотири ставки, а разом з ними - та навколишня краса.

   А кум Микола Полковник до кума Пилипа Сотника їздив човном, щоб не обходити через греблю. А які росли верби, а яка калина цвіла, а як со-няшники леваду обступили. Ген усе - левади!

   І прізвища Сотник та Полковник лишились з давніх часів козацьких.

   Дніпровські схили були засаджені садами. Держали їх Кочерженки та Орленки. Їх синів розстріляли в лісі у сімнадцятім році за те, що хотіли України. На місці їхнього поховання зроблено дорогу, а поруч, над тією дорогою, височіє таблиця, яка сповіщає, що на цьому місці було вперше проголошено радянську владу.

   На сільськім кладовищі дві величезні братські могили без хрестів і знаку, заросли бур'яном. Тепер мудрують сільські можновладці, як її знищити з лиця землі, бо там померлі від голоду у 33-тьому.

   Баба Галька виглядає із своєї хати, «Шевченкової хати», як вона її сама називає, бо вже давно в селі хати під дахівкою та шифером, де живуть сім'ї.

   Понад Дніпром у Забарі, порослій тепер ліщинником, який тримає таємничість тих місць тепер, тайну загиблого народу від революції сімнадцятого року, воєнних баталій сорок першого - сорок п'ятого років, на надзвичайно мальовничих дніпровських кручах вибирали землю для Тараса Шевченка. Та не судилось, бо не дали. Купив собі землю для «вічної хати» на Канівській кручі.

   Живе баба Галя. Вона - ровесниця століттю і згадує про всіх, кого ще може пригадати.

   Розказує Марійці, родиччиній дочці, що квартирує у неї, бо кінчає тут десятий клас.

   Там, у їхньому селі, тільки семирічка. А село - аж за Дніпром. Літом - човном, а зимою по льоду перебирається.

   Стріляє очима за Полковником Степаном, розпитує бабу Галю, нібито її цікавить та вся давнина.

   І виходить стара дивитися, як вулицею, мимо її хати, іде Степан Полковник.

   «Ох, бути йому полковником, то вже на роду написано», - думає стара.

   Високий, ставний, іде, ніби землі не торкається. А йде як!

   Так не ходить ніхто. Постать рівна як свічка. Ось іде до війська тільки, а такий, ніби армійську виправку має. Милується хлопцем.

   Та всі дівчата тут у нього закохані. Марійка не перша з них.

   Побачив бабу, зігнуту у воротях і привітався, сповістив, що йому відбувати «действітєльну» службу, тож із бабою прощається - такий сільський звичай, бо не знає, чи поверне.

   - А ким же ти, сину, хочеш потім бути? - не стрималась стара, так її муляло те «полковник». Хлопці не дуже тепер вертаються у село, до дому.

   - А жизнь покаже, як воно буде.

   - А не останешся там десь, як інші це роблять?

   - Нє, буду вертатись додому, хіба що у Київ потім піду.

   Отак поговорили, та й попрощались. А Степан пішов дальше.

    «Так воно було» - згадує баба Галя, ніби перегортає ще одну сторінку свого життя, навколишніх сіл, де живуть її родичі, що їздять до неї, одинокої старої жінки, бо ж діти і чоловік померли із голоду у тридцять третьому році, як і в багатьох односельців. А єдиний син, що родився незадовго після смерті батька, з яким вони чудом вижили, бо перелякана всім тим, що сталось, пішла з хати, куди очі несуть. Вижила чудом.

   Мала вижити, щоб нині згадати все це.

   А той єдиний син, що лишився живим, заперся аж у Сибір, ніби тут йому одному місця немає на своїй землі.

   Немає вже давно Мотрі Кіловської, немає Кілова, як такого села. Одна назва залишилась. Ще десь на горбку декілька хат животіє.

   А рудяківська Горпина - сестра, вже не ходить до неї. Доживає у старенькій хаті, що на горбку. Село Рудяків повністю залите водою Канівської Грес, як і Кілов.

   Щезли назавжди з лиця землі рудяківські околиці: «Бір», «Чумаківщина». Люди, як миші, перебиралися хто куди міг, у перспективні села.

   Дивиться на молодих хлопців і дівчат, що йдуть до школи мимо її хати. Веселі, усміхнені і ніби щасливі, а вона як стара ота трухлява груша, що посадив ще її батько, дивом уціліла, бо той сад, що садили вони з чоловіком, вирізали, як під лінійку у легендарні сталінські часи. Скрипить та груша, а не вмирає, напевно тому, що посаджена разом із Галею.

   А село вже оновлене. Понаїжджало сюди народу із усіх навколишніх сторін, заповнили всі місця тих людей, що померли з голоду та не вернулися з війни.

   Ось поїхала стара Сотничка зимувати у Київ до дочки. Чоловіка її репресували вже у тридцять сьомому році. А як вона вижила із сім'єю, баба вже не пам'ятає.

   А Степан продає батькову хату.

   Він таки став полковником, десь живе у Саратові, не пам'ятає ні одного українського слова, взяв собі, як тут називають, кацапку. А Марійка? Марійка пішла після школи у Київ, вивчилась на маляра. Вийшла заміж і стала киянкою. А діти її вже чешуть по-руськи.

   Та продати не може Степан хату, хоч і полковник. Мусить якось схитрувати, ніби переписує на когось із родичів, бо кому потрібна стара «халупа» без города? А городи у померлих одразу відрізують.

   Оддають тим, що приходять сюди.

   Мотається по селу Степан, хоч двадцять п'ять год оддав долгу Родінє, немає такого закона для нього, щоб батькова оселя стала йому рідною.

   Щось, видно, якесь потепління тепер настало для народу, бо не приїжджав Степан, а тепер ось знову приїхав.

   А таких хат багато стоїть, валяться там, де діти вже давно махнули рукою, бо виявилось, що вже не мають на них ніяких прав, бо, що хата без города, як тут кажуть, «без штанів».

   І знов зачіпає старенька полковника, не може на нього так спокійно дивитись. Як дуб здоровий, красивий – «на всі чотири».

   - Не впізнаєш мене, Степане, так далеко десь заїхав, а батьки тут самі повмирали.

   - Да, рано переставілісь старікі. А вас узнаю по хатє. А што, ваш Остап може гдє-то в Сібірє осталса?

   - То може б ви поприїжджали, синочки. Людські діти он у Києві живуть, все таки ближче.

   - Ну, да. Кієв большой, но всє туда нє пєрєєдуть. Всьо такі, с Москвой по сравнєнію, пєріфірія. А здесь што? Всьо дєрєвєнщіна осталась. Із нас там людєй подєлалі.

   - Це ж хто тебе, Степане, сдєлав такого дубового, так служить вірно, що й на похорон батьків не доїхав. Чужі люди ховали, бо навіть літаком не вспів з своєї Камчатки. Літо ж було. Полковник!

   - Што ви говорітє? Да я вас!..

   - Що ти мені, Степане? Ми, старі, повмираємо і так. Не забудь, що й ви будете вмирати. Правда, я не бачила твого ребйонка, але він вже, напевно, полковником не буде. Ти вже його людом зробив. То ж розказують люди, що твоя покійна мати, Оксана, сказала: «Ох, ти ж мій онучку». А він їй відповів: «Ти сама вонючка».

    Плечі у військового здригнулись, він повернувся кругом і швидким маршем «пошагав» по вулиці.

   Баба схилилась на тин. Сідали вечірні сутінки. Одцвітали жоржини під бабиною хатою.

   Темніло. З-за тину озвалась Галина-листоноша.

   - Бабо, вам телеграма. Їде син у гості. Бабо, ... з онуком!

   ... І злякано позадкувала назад.

   Сонце ще раз оглянуло щедрим променем бабину хату і зайшло.

   Баба Галя вже цього не побачила. 

 

         

 

                       Ранок на Дінці  

              Кругом, як плахта, ранок посивілий.
              Аж посірілий, зрілий і старий.
              Та й небо, наче зранку посіріло.
              В Дінці на згинах крутить чорторий.
              Летить, спішить кудись вода скажена,
              Це так не схоже на його норов.
              І я тулюсь до трепетного клена,
              А він міцний, такий, що «будь здоров!»
              Світліють зорі Слов’янські кремнисті,
              Чекає сонця золота зоря.
              А трави тверднуть від росинок, чисті.
              І гасить в світлі місяць ліхтаря.

             

[наверх]  [на головну]

Розробка та підтримка сайту ServerGroup
Copyright @ 2006-2017,  Краматорська центральна міська бібліотека для дітей ім. Пушкіна