Лапушкіна  Наталія
    
Електронний каталог книг

 

      Лапушкіна Наталія Павлівна народилася 9 серпня 1981 року в м. Краматорську. У 2002 році закінчила з відзнакою Слов'янський державний педагогічний інститут, філологічний факультет за спеціальністю "Українська мова та література". Наступного року - магістратуру Слов'янського державного педагогічного університету з тієї ж спеціальності.

     Краєзнавчою роботою почала займатися з 1997 року, коли навчалась у творчому об'єднанні МАН при Центрі позашкільної роботи під керівництвом Чумлякової Н.С.

     З 2001 року працює вчителем української мови та літератури в ЗОШ № 25 м. Краматорська. Член Краматорської міської організації Всеукраїнської спілки краєзнавців. З 2006 року – аспірант на кафедрі української літератури Луганського національного педагогічного університету ім. Тараса Шевченка. Працює над дисертаційним дослідженням «Проза Сави Божка в літературному процесі 20-30-х років ХХ століття. Історична концепція та жанрові особливості». Має 10 публікацій у наукових збірниках Донецька, Луганська, Дніпропетровська, Кривого Рогу.

     Наталія Лапушкіна любить своє місто. Їй цікаво розшукувати маловідомі сторінки його історії, знайомитися з творчістю письменників-земляків. Свої творчі пошуки вона направила на дослідження цікавого і важливого питання сьогодення - розвиток українознавства на терені Донеччини, у рідному Краматорську. Наталія встановила, що українське слово тут звучало здавна, живе воно і сьогодні. Важко йому, як ніколи, нелегко його носіям. А воно ж таке милозвучне, таке рідне, тому що воно своє з дідів-прадідів, і заслуговує на довгу та щасливу долю.

     Книга Наталії Лапушкіної «Українське письменство Краматорська» - це розповідь про творчий і життєвий шлях письменників, доля яких невідривно пов’язана з історією міста Краматорська. Видання розкриває раніше недоступні широким колам читачів сторінки літератури рідного краю. Із здивуванням багато любителів художнього слова сприймають повідомлення про те, що у місті були і є люди, які писали свої твори українською мовою.

     У збірці вперше зроблено спробу об’єднати в одній роботі досягнення україномовних літераторів Краматорська з перших кроків літературного руху в нашому місті до кінця ХХ ст.

 

Наталія Лапушкіна «Українське письменство Краматорська»

 

   Українське письменство Краматорська : До 135-річчя м. Краматорська / Н. П. Лапушкіна. – Краматорськ, 2003. -84 с. – іл.       

 

 

ВИБРАНІ ГЛАВИ З КНИГИ.

     Перші знайдені згадки про літературний гурток у Краматорську належать до 1927 року. Але масштабності і сили цей рух набув у роки, коли розгорнулося будівництво флагмана індустрії - Новокраматорського машинобудівного заводу. Кращі літератори, цілі письменницькі бригади черпали теми в розмасі цього грандіозного будівництва, у трудовому героїзмі перших будівників.

     На 30-ті роки ХХ-го століття припадає розквіт літератури в Краматорську.

     Це був час корінних соціальних та економічних перетворень, в державі розгорталося будівництво нових фабрик та заводів. Для поїздок на великі будівництва, в колгоспи та радгоспи створювалися письменницькі бригади.  У газетах та журналах друкувалися статті, нариси та репортажі з будівництв першої п'ятирічки. А в 1923 р. по ініціативі Порфірія Трейдуба (перший робітничий кореспондент Краматорської) була створена загальнозаводська газета "Краматорська домна", яка пізніше переросла в «Краматорську правду». У ті роки слово Краммашбуд (так називався НКМЗ) набуває магічної сили. Підкоряючись поклику часу, багато хто з відомих сьогодні поетів та прозаїків працював тоді в Краматорську.

     У 1932 році до Краматорська приїздить Вадим Кожевников - майбутній відомий радянський письменник, Герой Соціалістичної праці, Лауреат Державної премії. Тут він працював арматурником, бетонником. На матеріалі Краммашбуду було написано оповідання "Кипяток", у якому В. Кожевников виявив глибоку повагу до умільців, які без зайвих слів виконували доручену справу так, що можна було пишатися результатами їхньої праці.

     З Краммашбудом пов'язане й ім'я Павла Григоровича Безпощадного. Тут поет спостерігав, як будувався велетенський машинобудівний завод, і оспівував цю подію у своїх віршах.

     У Краматорську жили і працювали Б. Горбатов, М. Шарабан, С. Борзенко. Саме тут почав писати вірші Аркадій Ривлін.

     Аркадій Ривлін працював змінним інженером механічного цеху №1 Краматорського заводу верстатобудування, був провідним технологом з вальцетокарних верстатів, і вірші свої переважно присвячував простим робітникам, інженерам, технікам і взагалі всім краматорцям.

   Помітною постаттю в історії літературного життя Краматорська став і Георгій Олександрович Морягін (1906 -1972). Він народився в Краматорську і до кінця життя не поривав зв'язку з рідним Донбасом. Писати Георгій Олександрович почав у середині 20-х років. Талант письменника повніше виявився в повоєнні роки. Глибока ідейна впевненість, великий життєвий досвід, постійний творчий по­шук, наполеглива праця дали письменникові змогу написати видатні твори. Г.О. Морягін писав виключно російською мовою.

 

     У Краматорську, як типовому зросійщеному містечку Донбасу, у якому культура вже кілька десятиліть перебувала у вкрай занедбаному стані, здасться важко відшукати поета чи письменника, який писав би українською. Але так здасться лише на перший погляд. Насправді такі люди були і є, і хоч їх небагато, але це справжні патріоти, свідомі національної гідності й небайдужі до національної культури.

     Перші відомості про літераторів, які писали українською мовою, сягають ще початку двадцятого століття.

     Так в „Історії міст і сіл УРСР" читаємо: „Робітник ливарного двору доменного цеху І. С. Журбенко написав пісню „Ну-бо, хлопці, повстаньмо", яка стала своєрідним гімном революційних робітників". Ось рядки цього вірша:

              Ну-бо, хлопці, повстаньмо,
              Годі, годі спати:
              Годі катам на поруги
              Себе віддавати:
              Бо соромно на світ ясний,
              На людей дивитися,
              На тих людей безпритульних,
              Що нема де дітися
              Ну-бо, хлопці, повстаньмо
              Пора підоспіла:
              Беріть, хлопці, хто рушницю,
              Хто пістоль, хто вила.
              Беріть, баби макогони,
              Дівки - мотовила.
              Беріть усі, хто що попав -
              Ворогів на вила...

     Пісня була вміщена до хрестоматії „Українські народні думи та історичні пісні" і записана зі слів В. Горєлова в 1938 році (м. Жданов Сталінської обл.). За твердженням виконавця, цю пісню склав у 1905 році робітник Краматорського металургійного заводу, учасник бойової дружини Іван Семенович Журбенко .

     І дійсно, І.С. Журбенко тривалий час мешкав у Краматорську і був убитий за часів першої російської революції царськими катами. Він писав переважно пісні-вірші революційного характеру, які з натхненням співали донбасівці в 1905-1907 рр.

     З 1927 року в селищі Краматорівка починає виходити газета „Краматорська Домна", яка друкує вірші молодих робітників - поетів, вірші, „хоч і незграбні, хоч часто, невдалі, але повні екстазу життя і творчої емоції". У селищі функціонує осередок обласного літоб'єднання „Забой". У поетичних рядках її члена, заводського поета Іванова-Краматорського, - бадьора свіжість світу, відкритого для радості, тяжіння до планетних, всесвітніх масштабів - світовідчуття, таке характерне для 20-х років:

              Привіт,
              Привіт
              Весняним дням, - весні
              Моїм огням, димам привіт огнений
              Я знаю, все згоряє на вогні,
              Перегорить у сьогоднішньому дневі
              І, прапор вище піде над горном
              Червоний на вогні у ранок золотавий.

     У повоєнні роки в Краматорську деякий час проживав та працював один із класиків української літератури - Олекса Леонідович Кундзіч (22.04.1904 - 1964). Як і більшість літераторів того часу, теми для своїх творів він черпав у розмасі грандіозного будівництва НКМЗ, трудовому героїзмі перших будівників. Усі його твори були зібрані до книги „Заводський зошит", яка побачила світ у 1948 році.

     Багато краматорських літераторів писали паралельно російською і українською мовами. Українські вірші на сторінках місцевих газет з'являлися нечасто, хоч уже їх наявність свідчить про те, що не можна заглушити в народі його духовне єднання з минулим, не можна відірвати і змусити забути рідну мову. Тому і звучала вона в рядках П. Анатольєва, В. Бояновського, А. Криворотька, та інших. Серед україномовних поетів, які приєдналися до літературного процесу 90-х років, особливо хочеться виділити В. Крижанівського та В. Новоринського (членів першого українського літоб'єднання в місті). Вони друкувалися не тільки в періодичних виданнях Краматорська та області, добірки їхніх віршів увійшли до першої в Краматорську української колективної збірки „Донецькі полини", яка вийшла в 1994 році.

     В. Новоринський є також співавтором поетичної збірки ,,3 облоги ночі", що побачила світ у видавництві „Український письменник" у 1993 році в Києві.

     Автори цього збірника - поети трагічної долі, політв'язні всіх ешелонів - єжовських, беріївських, брежнєвських... Твори, що складають це видання, писані в неволі - по тюрмах, концтаборах, засланнях. Більшість своїх поезій автори винесли звідти, зберігши у своїй пам'яті, хоч майже кожен з них, ризикуючи життям, випробував якийсь свій спосіб урятувати записане на папері чи тканині. Цих авторів різних десятиліть об'єднує одне - боротьба з тоталітаризмом, боротьба за волю людини.

     Василя Новоринського було заарештовано органами МГБ за зв'язки з ОУН - УПА, коли він навчався у 10-му класі, і засуджено на 25 років концтаборів і 5 років позбавлення прав. На такий термін була засуджена і його родина.

     У 1956 році поет був звільнений під час політичної амністії, але роки ув'язнення міцно вкарбувалися в його пам'ять і, безперечно, не могли не позначитися на його творчості.

                  Чуття у серці
                  хай горять,
                  Хай пломеніє
                  біль душі!
                  Хай в муках
                  юність
                  І літа промчать
                  За рідну
                  серцю
                  Україну!                                                                                          (Тернопіль. В'язниця НКВС. Січень 1953).  

     У Краматорську Василь Новоринський мешкає з 1964 року. Закінчивши в 1966 році Краматорський індустріальний інститут за фахом інженер-електромеханік, він працює начальником дільниці зв'язку на Краматорському заводі „Енергомашспецсталь". Є активним діячем національно-демократичного руху Донеччини. І весь цей час Василь Новоринський продовжував писати вірші, присвячуючи їх Україні і її славному народові, вболіваючи за щасливе майбутнє.

              Повстанча, вільна Україна!
              З глибини віків йдем, від Мазепи.
              Тепер, я знаю, ти не згинеш,
              Бо всі сини твої - поети.
              Єднайсь в добрі, моя родино,
              Знаменний час, небес прикмета.
              Вітай нас, рідна Україно,
              Своїх дітей, своїх поетів!

     Але ті страшні роки, які поет провів у концтаборі, не забулися, такі рани не затягуються. Тому і в 1990 році лунає з уст В. Новоринського той самий осуд, що і 40 років тому.

              Освенцім, Талергоф, ГУЛАГи -
              Катів криваві амулети.
              Та здатний вибороть Державу
              Лиш той народ, що є поетом.       
                                                  („Україні", 1990 рік) 

     Нещодавно пішов з життя краматорський україномовний поет Володимир Крижанівський. Доля судила йому багато чого пережити. Спочатку розстріл батька органами НКВС, ув'язнення матері, потім політув'язнення в сталінських концтаборах ГУЛАГу самого поета. Але це не зламало цю зовні худорляву та невисоку на зріст людину. Усе життя він боровся за національну ідею, відстоював українське слово і виступав проти партократизму, зросійщення та німого прислужництва.

     У роки війни був членом харківської „Просвіти", пізніше брав активну участь у дослідженні українського національного підпілля Донеччини, був членом Конгресу Українських Націоналістів. „Кожний день я встаю, як на битву", - писав в одному з віршів сам поет.

     Писати Володимир Крижанівський почав ще в концтаборах. Але вірші не записував, а намагався зберегти в пам'яті. Його поезія суто націоналістична. Своєю творчістю поет прагнув прислужитися справі національного відродження, розбудові незалежної Української держави.

              Ти, звичайно, „велике цабе",
              Але раджу тобі я, як сину,
              Не люби ти так палко себе,
              А люби нашу неньку Вкраїну!

   Його гостре перо було безжальним до ворогів українського народу, і правда немилосердно різала їм очі.

              Комуністи, вперед - у щасливе майбутнє,
              Де на кожного раба було по три трутні,
              Щоб ніхто не розкрив, критикуючи, рот,
              Пильнували за кожним стукач і сексот.
              Дарували під оплески вам орхідеї...
              Нині треба судить за злочинні ідеї.
              Бо, нарешті, народам урвався терпець,
              Тут історії партії крапка... кінець!

     Вимогливий до інших В. Крижанівський завжди дбав про особисте самовдосконалення, його слова ніколи не були пустим звуком, і сам він не сидів склавши руки. Присвятивши все життя боротьбі за щастя рідної України, він бажав лише одного:

              Чи дочекаюсь я години,
              Коли побачу наяву
              Державність вільної Вкраїни
              Не паперову, а живу.    
                                               („Ювілейне") 

     Хочеться сказати ще про одного поета - Анатолія Мироненка. Родом з Київщини, він біля трьох десятиліть тому приїхав до Краматорська, тривалий час жив і працював тут, став одним з провідних членів літературного об'єд­нання ім. М. Рибалки. Його вірші й проза регулярно друкувалися, друкуються і сьогодні в періодичній пресі. І хоч зараз А. Мироненко живе у Святогірську, але зв'язків з Краматорськом не пориває, за його словами, він „серцем прикипів до Краматорська і його літературного об'єднання".

     Творчий шлях А. Мироненка був досить складним: його вірші, ємкісні та відточені, енергетично насичені, не сподобалися владі, яка притримала його перші поетичні збірки. Так, збірку ,Колір щастя" було знято вже в типографії. Але через багато років побачила світ книжечка „Росава", яка в 1993 році відмічена обласною літературною премією ім. В. Сосюри. Справжнім досягненням А. Мироненка був також вірш „Плакуча верба", який став піснею (7 композиторів написали до нього музику). Знамениту „Плакучу вербу" було надруковано у всесвітньому українському журналі „Нові дні", в Торонто, Онтаріо, Канаді..., пісня на слова цього вірша виконувалася і тиражувалася в Росії, Австралії. Ось цей вірш:

                     Плакуча верба.
               
              Я плакучу вербу посаджу біля хати
              І поїду в далекі-далекі краї.
              І мене з далини виглядатиме мати,
              Об тривоги ламаючи руки свої.
              Тільки що я зроблю, як розлуки дорожні,
              Не коротшають нині? !Матусю, прости!...
              І летітимуть мимо, неначе порожні,
              Пасажирські гучні поїзди, поїзди.
              Певно, мій коли-небудь зупиниться потяг.
              І збіжу я в долину з крутого горба!...
              Тільки стріне мене у скрипучих воротях
              Замість рідної неньки плакуча верба.

     Але перелік україномовних літераторів, які писали і пишуть на теренах Краматорська, був би неповним, якби ми не згадали  ще чотири прізвища: О. Максименка, 3. Дударчик, 3. Гринах-Чабан та А. Тарана.

     Наталя Лапушкіна продовжила свою краєзнавчу дослідницьку діяльність. Нещодавно вона написала нову статтю, яка ще не була ніде опублікована. Авторка люб'язно надала нам таку можливість і тому ми публікуємо на нашому сайті її літературознавчу розвідку про життя та творчість краматорського поета Василя Іваніва-Краматорського – поета, що стояв біля витоків українського слова в Краматорську та організації літературного життя міста. Крім того додаємо ще декілька поетичних творів поета для більш досконального знайомства з його творчістю.

Наталія Лапушкіна. 

      «Василь Краматорський та літературний Краматорськ»

     Усі матеріали про літературне життя Краматорська, які до цього часу вдавалося знайти, свідчили про те, що організований літературний процес в нашому місті розпочався в 1927 році з появою першого друкованого видання «Краматорська Домна». Про це ж писалося і в книзі автора цієї статті «Українське письменство Краматорська». Проте, подальші пошуки в цьому руслі довели, що Краматорськ мав свій літературний гурток ще в 1925 році. Стверджувати це нам дає можливість невеличкий допис в газеті «Культура і побут» (додаток до газети «Вісті») мало кому відомого письменника Василя Краматорського. Тож спробуємо відкрити для себе не тільки новий факт з літературного життя міста, а й нову досить загадкову постать. Хто ж такий Василь Краматорський?

     Василь Іванів-Краматорський – поет, що стояв біля витоків українського слова в Краматорську, організації літературного життя міста. Його вірші можна побачити на сторінках «Краматорської Домни», практично в кожному номері літературного журналу «Забой» – друкованого органу однойменного літературного угрупування Донеччини (1925-1932), членом якого був поет. Подекуди виступає В. Краматорський і як робітничий кореспондент, відстоюючи у своїх дописах процес українізації, подаючи інформацію про літературне життя Краматорська 20-х років. Усі свої матеріали підписує псевдонімом (напевне це не справжнє ім’я письменника) В. Краматорський.

     У статті «У Краматорській студії «Гарт»*, надрукованій у газеті «Культура і побут» В. Краматорський пише про народження та роботу літературної студії «Гарт» у нашому місті, зазначаючи, що «краматорська ячейка почала своє існування з 8-го березня 1925 року» і на травень того ж року вже «нараховувала 30 членів, з яких 22 робітники та 8 службовців» [6, 7]. На жаль, письменник не називає ні єдиного імені, проте детально описує проведення занять студії, що відбувалися щотижня в неділю та малює плани на майбутнє. «Загальна та дружня критика, що доходить іноді до палких суперечок, одна з головних рис у роботі ячейки. А скільки радості в ячейці, коли хто-небудь прочитає свій вдалий твір, ячейка тоді співає хором, призначає твір до стінгазети (мабуть, мова йде про «Краматорську Домну», яка спочатку з’явилася як стінгазета – Л.Н.) чи ЦБ «Гарту» на оцінку» [6, 7].

     Про самого письменника відомо дуже мало, хоча його ім’я як члена «Забою» неодноразово згадується і на сторінках журналу «Забой», і в матеріалах самого літоб’єднання, а також в «Українській Літературній Енциклопедії» [9], «Літературознавчому словнику-довіднику» [7], в «Історії міст і сіл УРСР» [5], статтях В. Біляєва [1], І. Дзюби [4] тощо. Неодноразово зустрічаємо й натяки на трагічність долі поета, проте достовірних даних про це немає. Натомість в журналі «Забой» 1930 року знаходимо повідомлення про те, що Василь Краматорський підготував до друку збірку віршів «На грані», яку планувалось того ж року друкувати в «бібліотеці Забою». Проте, мабуть, книжка так і не побачила світу, принаймні не знайдено її ні в бібліотеках, ні в архівах. Поряд із повідомленням подано й коротку характеристику творчості поета: «Краматорський – поет-лірик. Його твори просякнені глибоким замилуванням степу й ритмічною мелодією індустріальних велетнів-заводів, що розташувалися в степу й перетворюють його на могутнє, життєздатне серце країни» [8, 49].

     Творчість письменника прийнято розглядати в контексті того часу, коли він жив. І це не випадково, бо, безумовно, кожна епоха висуває свої вимоги до того, хто береться її описувати. Тому подекуди важко зрозуміти ті ідеали та настанови, які сповідували навіть попередні покоління, не кажучи вже про більш віддалені часи.

     Василь Краматорський творив у той час, коли Донбас, за словами Івана Дзюби, – «це звучало гордо», коли кожний відчував свою уявну причетність до слави цього імені, намагаючись своєю працею долучитись до цього, «вміло створеного радянською пропагандою, почесного статусу» [3, 3]. Такою непідробною гордістю за славне теперішнє «могутнього, задимленого краю» наповнені й більшість поезій В. Краматорського. І ця любов до «малої» вітчизни, у якій відкривається і Вітчизна велика, зливається воєдино у любов до землі, степу та працьовитого донбасівського народу, поняття життя і тління, народження і смерті. Його твори не завжди досконалі в художньому плані, деякі більше схожі на римовані гасла декларативного характеру, що певною мірою обумовлено вимогами того часу, коли вони були написані. Тут варто згадати слова того ж Івана Дзюби: «Звертаючись сьогодні до літератури 30-х років, ми часто будемо вражені й шоковані. Настільки змінилися за цей час світ наших суспільно-політичних уявлень та моральна орієнтація. Точніше: настільки відмінне наше мислення від того, яке література 30-х років подавала за норматив» [2, 89]. Тому не завжди зрозумілим є для нас той пафос, з яким письменник оспівує тему індустріалізації, присвячуючи деякі поезії машинам, сталі, залізу, заводам тощо. Проте, коли поет вдається до вічних тем (природи, почуттів), спостерігаємо й досить цікаві зразки поезій, сповнених душевного ліризму та щирості.

     Не беремося схвалювати чи засуджувати творчість краматорського поета. Проте незаперечним є той факт, що Василь Іванів-Краматорський займав не останнє місце в українському літературному процесі Донбасу 20-30-х років ХХ століття, про що свідчить хоча б занесення його імені до академічного видання «Літературознавчого словника-довідника», де у матеріалі про літературне угрупування «Забой» читаємо: «За період українізації при підтримці наркома освіти УРСР М. Скрипника українські творчі сили (К. Герасименко, Г. Баглюк, Б.Павловський, В. Іванів-Краматорський, Ф. Ковалевський, Д.Ткач, І.Ткаченко та ін.) спромоглися вивільнитися з-під російської опіки, яка гальмувала розвиток українського письменства» [7, 269]. І дійсно, проглядаючи журнал «Забой» з 1923 по 1931 рік, можна побачити, що серед російськомовних творів першими українською мовою з’являються саме вірші В. Краматорського.

     Сподіваємося, що цей матеріал про призабутого краматорського поета знайде відгук у душах читачів. Бо дуже прикро, що на сьогодні мало хто знає, що був у нашому місті такий поет – Василь Краматорський.

     _______________

     * «Гарт» – Спілка пролетарських письменників, створена 1923 р. у Харкові. ЇЇ лідером був В. Елан-Блакитний.

     ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА:

     1. Біляїв В. «На неокраянім крилі…» - Донецьк: Східний видавничий дім, 2003. – 348 с.

     2. Дзюба І. Література соціалістичного абсурду // Сучасність. – 2003. – № 1. – с. 88-112.

     3. Дзюба І. Донбас – край українського слова // Уроки правди і добра: Нескорене слово. Поезія та проза. – Донецьк, 2001. – 290 с.

     4. Дзюба І. Донецька складова української культури //www.netgen.com.ua

     5. Історія міст і сіл УРСР. Донецька область. – Київ: Інститут історії і академія наук УРСР, 1970. – 996 с.

     6. Краматорський В. У Краматорській студії «Гарт» // Культура і побут. – 1925, 14 травня. – С.7

     7. Літературознавчий словник-довідник / За ред.. Р.Т. Гром’яка, Ю. І. Коваліва, В. І. Теремка. – К.: ВЦ «Академія», 2006. – 752 с.

     8. Книжкова полиця // Забой. – 1930. – № 8. – с.49.

     9. Українська Літературна Енциклопедія: В 5 т. / Редкол.: І.О. Дзеверін та ін. – К.: «Українська Радянська Енциклопедія» ім.. М.П. Бажана, 1990. – Т. 2. – 576 с.

                     Вибрані поезії Василя Краматорського 

                     Донбас.
               
              Тобі свою пісню співаю,
              Бетонів
                        І вугільних мас
              Огневий
                        Задимлений краю,
              Масивний
                        Сталевий Донбас.
              Я знаю –
                        Сталеві погруддя
              І мозок електрики в грозь,
              Де крани,
                        Мотори,
                                  І люди,
              В огневе боріння взялось.
              Прольотами йдуть паровози
              І льотом проносять масив,
              У хмарах димової грози,
              В огневих краплинах роси.
              Тобі свою пісню співаю,
              Сталевий повстанням Донбас,
              Могутній
                        Задимлений краю,
              Піднесений волею мас.
                        (З журналу «Забой», 1930, №8)

                           Осінь 

               
              Останній день, а там вже й осінь,
              Пожовкла тиха мов печаль.
              З промінням сонячним розкосим,
              Як не пригрітий серцем жаль,
              Рідненька осінь, тиха й гола,
              Чомусь всміхалась на стерні.
              Й бур’ян пожовклий вітром поле,
              І тихо гасне в далині.
              І чимсь таким близьким пройдешнім,
              У серце глядячи співа.
              Немов в житті не будуть весни,
              А тільки скошені жнива.
              Але ж даремно, осінь мила,
              З тобою плачу тільки вмить,
              Своє прожите ти вже встигла,
              А я і в зиму хочу жить.
              Нехай проходить день пройдешній,
              А день майбутній хай іде,
              Як не для мене будуть весни,
              Так іншим буде тихий день.
                        (З журналу «Забой», 1925, №18).

                      Україна 

               
              Ой гудуть, гудуть невпинно
              На вогні дроти,
              І здається, -
                        Україно,
              Не колишня ти…
              І не та, що похилила
              На тини в гаях, -
              А нова,
                        Рідненька,
                                  Мила,
              Не чужа, -
                        Моя.
              Перехрещуєш димами
              За вогнем лани,
              І вогонь твій димарями
              Попід небом спить.
              Я тебе,
                        Моя
                                  Вкраїно,
              Не упізнаю…
                                  Ні –
              Навкруг не квіт жоржини,
              А цвітуть вогні.
              До полтавських перегонів,
              Київських шляхів
              Буйний вітер міцно гонить
              Твій гарячий спів.
              У димовій завірюсі
              Льне вогонь що-дні,
              Чи не тому в чорнім русі
              Рідна ти мені.
                        (З журналу «Забой», 1928, №3).

                      Мати 

               
                      (Моїй матінці)
              Усе йдемо, -
                        Шляхи,
                                  Дороги,
              Поля,
                        Узгір’я,
                                  А на них
              Сліди криваві краплять ноги,
              Болюче колють бур’яни,
              Йдемо…
                        Підсліпувата мати
              На кучугурі тихо спить,
              – От не впізнаєш, що й казати –
              Оці задимлені лани.
              Колись було – я ще малою
              Отут полола бур’яни,
              Аж ось тепер, неначе млою,
              Оповились минулі сни…
              І далі мати тихо лине,
              І не взнає вона в огні
              Своєї тихої Вкраїни,
              Давним давно минули дні.
              І йдем усе…
                        Шляхи,
                                  Дороги,
              Поля,
                        Узгір’я,
                                  А на них
              Сліди криваві краплять ноги,
              Болюче колють бур’яни.
                        (З журналу «Забой», 1928, №3).

                      * * * 

               
              Од берестків лягає тінь.
              Іду…
                        Іду…
                                  Лунають кроки,
              І все здається, що й далінь
              Зі мною йде у синій спокій.
              І по степу,
                        І у гаї
              Гудить земля…
                        Але…
                                  Це спокій.
              Льне жайвороння з колії,
              І пропадає десь високо.
              Шовковий вітер шарудить –
              Цікавий досвід шепче в ухо,
              А степ натужено гудить,
              А степ ховає в травах рухи.
              Гляди, - прокинеться і знов
              Підкинуть трави шарудіння.
              І маківок червона кров
              З травою стане синя,синя.
              Але це тільки…
                                  Тільки тінь…
              Шумлива сонь,
                                  Степові кроки,
              І я іду,
                        Іду в далінь,
              Іду у лунь,
                        У тихий спокій.
                        (З журналу «Забой», 1928, №6).

[наверх]  [на головну]

Розробка та підтримка сайту ServerGroup
Copyright @ 2006 -2017,  Краматорська центральна міська бібліотека для дітей ім. Пушкіна