Голоси донецької діаспори
    
Електронний каталог книг
     
             Методико-бібліографічні рекомендації з вивчення літератури рідного краю
з циклу “Наш Донбас - це край багатий, як про нього не співати”
 
Випуск IІІ
З утворенням незалежної України українській культурі було повернуто сотні раніше репресованих чи замовчуваних письменників, а також тих українських письменників, хто жив і творив за рубежами України.
   Варта пильної уваги творчість письменників-земляків 40-90 років, які в силу різних життєвих обставин змушені були покинути Україну, але в своїй творчості  з синівською відданістю писали про Україну, рідну Донеччину, про сторінки її давньої і близької  історії тощо. Це заступник головного редактора журналу “Літературний Донбас”  (поч. 30-х років), письменник Василь Гайворонський (США), поет Леонід Лиман (США), поетеса, прозаїк і художниця Емма Андієвська (Німеччина), прозаїк і журналіст Віталій Бендер (Англія), поет і журналіст Володимир Біляїв (США).
   Важко склалася доля наших земляків-письменників, які опинилися в еміграції на Заході під час II світової війни. Вимушена еміграція, вигнанство, втрата Батьківщини — це трагедія, але вона, принаймні, дає якусь компенсацію: можливість і на чужині працювати для свого народу в надії, що колись вона стане йому відомою. Ця надія, як бачимо, нині справдилася: вільна і незалежна Україна відчинила двері для своїх синів і дочок, яких лихоліття розкидало по всьому світові. Вони створили великі мистецькі цінності, з якими ми, в Україні, поступово знайомимося. І треба сказати, що немалий внесок належить тут нашим землякам-донеччанам.
   Вважаємо, що обійти мовчанкою твори, які розширюють  наші уявлення про землю, на якій ми живемо, і які  з користю можна було б вивчати в школах і вузах на уроках літератури рідного краю  чи спецкурсах, було б несправедливим.
   Тому 3-й випуск методико-бібліографічних рекомендацій з вивчення літератури рідного краю присвячений життю та творчості cучасних письменників діаспори: Емми Андієвської, Володимира Біляїва та Леоніда Лимана.
   Через те, що до недавнього часу творчість цих письменників замовчувалась, а їх твори в Україні майже не друкували, то й інформації про них дуже мало. На Донеччині основним дослідником творчості донецьких письменників, що проживають в західній діаспорі на сьогоднішній день можна назвати лише Вадима Оліфіренка. Тому за браком власної (читай - бібліотечної) інформації при підготовці цього видання бібліотека користувалася матеріалами з Мережі Internet та люб’язно наданими місцевим відділенням МАН дослідженнями творчості В.Біляєва (керівник С.Коротка), за що глибоко їм вдячна. З цієї причини в бібліографічних списках представлено також перелік веб-сайтів, де можна знайти біографії, критику творчості та твори вищеназваних письменників.
Ми щиро сподіваємося, що представлена інформація буде корисною не лише учням при вивченні шкільної програми, а й вчителям та бібліотекарям для проведення годин краєзнавства, уроків літератури рідного краю та інших масових заходів.
 
   Принцип розташування матеріалу - за персоналіями. Кожен розділ персоналій складається з трьох частин: перша - біографія поета, друга - твори, пропоновані для вивчення у школі, третя - бібліографія.
 
ЕММА АНДІЄВСЬКА
 
   Емма Андієвська  належить до найвідоміших поетів української діаспори. Вона - член так званої Нью-Йоркської групи, хоча був такий час, коли вона заперечувала цю приналежність. Авторка багатьох поетичних збірок: “Поезія” 1951, “Народження і доля” 1958, “Риба і розмір” 1961, “Кути опостінь” 1963, “Первні” 1964, “Базар”1967, “Пісні без тексту”1968, “Наука про землю” 1975, “Кав’ярня” 1983, “Спокуси святого Антонія” 1985, “Віґілії” 1988 та прозових творів – збірки оповідань “Подорож” 1955, “Тигри” 1962, “Джалапіта” 1962, романи “Герострати” 1970, “Роман про добру людину” 1973, “Роман про людське призначення” 1982. Філіґранно володіє словом. Заставляє його працювати в контекстах для нього неймовірних. Зіштовхуючи образи витворює химерний світ сюрреалістичних візій. На даний час вона більш захоплюється малярством, ніж літературною творчістю.
   Емма Андієвська народилася 19 березня 1931 року в місті Сталіно (нині - Донецьк). В дитячих роках переїхала на короткий час до Києва, де її застала Друга світова війна. В 1943 році вона еміґрувала до Німеччини, де й здобула вищу освіту. Про цей факт зі свого життя письменниця писала: „Мама взяла нас, дітей, за руку і в переддень  того, як радянські війська зайняли Київ (це був кінець 1943 року), подалася на Захід. Мама не була певна, що нас не винищать – коротко перед тим знищили батька. Він не був партійним, він був хіміком-винахідником, тому його, між іншим, і прибрали – аби його винаходи не дістались німцям. Мама – учитель-біолог, з українського козацького роду, але зросійщена. Так от мама на мигах упросила німецького солдата і той дозволив нам в останньому німецькому ешелоні з кіньми покинути Київ. І так ми поволі добралися на Захід, жили, вчилися,,,”
   Деякий час Емма Андієвська проживала в Парижі, а потім, в 50-х роках переїхала до Нью-Йорку, де познайомилася з першими членами Нью-Йоркської Групи і прилучилася до неї. На самому початку 60-х років повернулася до Західної Німеччини і там понині живе й творить у баварському місті Мюнхен.  
   Творчий доробок Емми Андієвської — різножанровий і дуже великий. З початку 90-х років Андієвська почала інтенсивніше виявляти свою ориґінальність у модерному малярстві. Її мистецькі картини набули чималого успіху і стали від того часу предметом багатьох ґалерейних малярських виставок по всьому світі, а саме : в різних містах Німеччини, Канади, України, Франції, США, Австралії, Бразилії, Швейцарії тощо. Художниця намалювала майже 8 тисяч картин.
   Емма Андієвська є членом Національної Спілки Письменників України, українського Пен-Клубу та Вільної Академії в Мюнхені. Вона належить до гуртка членів-засновників Об’єднання Українських Письменників на Заході Слово. В 1984 році була нагороджена престижною Премією О. і Т. Антоновичів за роман “Роман про людське призначення” (Мюнхен, 1982). В 2002 році Емму Андієвську обрано кавалер-лауреаткою Ордену Незалежного Культурологічного Часопису “Ї”, що на Інтернеті —  “за інтелектуальну відвагу” і “за послідовність, невтомність та значний внесок у модернізацію української культури”. А вже в 2003 році вона стала лауреаткою Міжнародної Чернігівської Премії Тріумф — “за визначний внесок в українську літературу”.
   Слід  підкреслити, що Андієвській притаманна гостра потреба “індивідуальності”, “бути собою”, але її приналежність до Нью-Йоркської Групи не нівечить цієї її спраги “самобутності”. Члени Групи зрозуміли марність спроб звести літературу з соціальним життям суспільства і відмовились від цих спроб. Можна сміливо назвати їхню поезію асоціальною, асуспільною. Поезії Андієвської є яскравим прикладом цього. Напевне не останню роль відіграла у цьому доля українських діаспорних митців. Живучи в країні, яку сприймаєш лише як одне з багатьох можливих місць проживання, цілком природньо, що не переймаєшся її суспільним життям. А твоя батьківщина  - це чужина, бо через її соціальний уклад там не знайшлося місця для тебе. Тому й обрали ці діаспорні поети шлях творення у своїх творах власної асоціальної дійсності.
   В поезії Андієвської важко знайти соціальні мотиви. Вона витворює власний світ, відштовхуючись лише від своїх внутрішніх переживань. Поетичне слово Андієвської незвичайне, не таке, яке ми всі звикли читати в програмних творах. Та цього не треба лякатись. Треба спробувати знайти у її віршах поєднання несумісного, проникнути у внутрішній світ поетеси. Ось як характеризує її поетичну творчість літературний критик Л.Тарнашинська: „Емма Андієвська... пропонує читачеві прийняти правила її поетичної „гри”: спробувати вийти за рамки стандартизованої буденщини, перевтілитися, подивитися довкола себе за своєрідними „законами” її світобачення... Естетичним підгрунтям її творчості є сюрреалізм, несподівані, багатозначні асоціації апелюють до емоційної сфери, до її уяви, абстрактні образи конкретизуються... Поетеса вдається до цих засобів, щоб якомога повніше відтворити дійсність, якомога більше вражень „втиснути” в слово, „видобути” з цього пучок асоціативних „іскр”.
 Емма Андієвська живе і працює у Мюнхені. Проте її поезія має “глибинну “українськість”, незважаючи на те, що в її творах важко відшукати патріотичні мотиви. Вся її творчість глибинно українська, просякнута українськими реаліями, українськими мотивами, надзвичайно близькими українцям. І все це дуже природньо, дуже органічно.
                                                           “Пів-оселедця, келишок, коньяк…”
   Суто український натюрморт з традиційною національною закускою. Але її “українськість” проявляється не лише у сфері побуту, але й у сакральній сфері. Зокрема у ставленні до Бога як до чогось існуючого, але недосяжного і невловимого:
              Я співаю про Тебе,
              Воно ж береться гарбузовим цвітом, окапиною, деревом.
              Ти поруч - увесь неоспіваний.
                                         (“Я співаю про тебе. Пісні без тексту”)
   Не менш складними для розуміння і сприймання є її прозові твори, зокрема „Роман про добру людину”, в якому реальність поєднується з химерними епізодами, міфами, легендами. „Роман про добру людину” переносить читача в перші повоєнні роки до Німеччини, в табори переміщенних осіб, де чекають рішення репатріаційної комісії сотні українців, закинутих  виром другої світової війни за межі рідної землі. Нещодавно фашисти знущались над ними у концентраційних таборах, тепер ці люди чекають страждань вже від „своїх”, енкаведистів, які прагнуть якомога більше табірників відправити на розправу до Радянського Союзу. В такій напруженій до краю ситуації авторка зображує героїв, яким треба зробити вибір: повернутися на батьківщину чи стати емігрантами. Вони люблять Україну, але повернутися до неї не можуть.
   Емма Андієвська належить до когорти письменників-психологів, майстрів слова, які пишуть так, аби відтворити духовний світ людини-українця в незвичайних умовах, продиктованих історичною долею. “Я – українка, яка живе за межами України, але я – не діяспора. Я – Емма Андієвська, яка охоче дала б вирвати з грудей серце, аби Україна по-справжньому існувала. І все, що я творю, це для України. Для її людей ...”– так висловила своє творче кредо авторка “Роману про добру людину”. Про Емму Андієвську літературні знавці, критики в Україні пишуть:  “Людина оркестр, людина тайфун, людина симфонія – ці всі фіґури годяться для визначення творчої особистості найбільш виразної письменниці й художниці сучасного зарубіжжя”... (Юрій Микитенко “Влада і політика 26.1.2001”)
   Нашу землячку відносимо до того покоління митців, чия свідомість вмістила особисті дитячі враження, болючу, трагічну пам'ять українців про війну, важкі повоєнні часи. Проте вона не оплакує долю, а, навпаки, акцентує: “За все це я вдячна долі. Колись Хемінгуей сказав, що щасливий той письменник, який пережив бодай одну війну. Це, безперечно, має той сенс, що письменник мусить побувати в межових ситуаціях – тоді він може пізнати, яким він є насправді...” Поезія, зокрема вражаючий за формою й змістом сонетарій, оригінальна – велика й мала – проза, живописні полотна – все заслуговує на всебічне дослідження. Про це вдало сказав Віктор Коптілов: “Про Емму Андієвську треба писати не статті, а книжки. Бо навряд чи можна знайти в наш час – і не тільки в українській культурі – іншого такого багатогранного творця” .
 
 
ПОЕЗІЇ
 
ЧАС
 
Від злости перегнутий ріг
Змагається за першість з далечінню,
Як і його змагалось покоління.
Ще він її на цей раз переміг,
А старість вже болотом по коліна.
 
Від неба сіллю в горлі віддає.
Сідлає вітер трави – і за обрій.
На зміну рогу місяць робить обмір:
Розділить, множить, потім додає.
Але і в нім вже назрівають тіні.
 
 
*     *     *
Я в камені згубив своє обличчя
Колись.
Та камінь часом ожива
Колись.
А ніч до себе кличе —
На жнива.
   Нехай тремтять в руках старечих
 Зірки.
О, вони не знають болю.
                                                                      А простір падає на плечі
                                                                                       Поволі,
                                                                     Мов зачарований падінням
 
 
   ЗДАЛЕКУ
 
Знати — цієї ночі
      Не пережити нікому.
                    Світло кладуть у горнятко —
       Немов теля у солому.

                  Вікна — по той бік темряви,
                Вже не вернути в насущне.
            Ляскають кроки вночі —
      Наче білизну сушать.

      Ніч від зірки до зірки
           Низько лежить облогом.
   Мірило іншої мірки
           Все ще дорога до Бога ?

            Запах стоїть в проваллях
                 В глеках рослинного змісту.
          На нетривких перевалах
         Ніч недоказане містить.
 
 
КЛЕПСИДРА

    
На вході — свічка у руці — покійник,
       Який, померши, повернувсь до тями
         Й — провідника назад — малу дитину,
            Що — світ за світом — скіпкою легкою.
                                   На помах палички буття зникає.
                                   Ще вікна сяють, та за світлом — темінь.
                                   Мурують ніч — лиш кельми блиск — титани,
                                   Де вершник, наближаючись, задкує.

                                   Дедалі глибші мороку долоні.
                                   Джерела чути. Збоку десь долина
                                   Тріпоче крильцями, — як вдих, — метелик. —
                                   На купи найтривкіше позмітало.
                                   Шугне — і вирве очі і нутро. —
                                   І тільки вічність, що не знає втрат.
 
ПОСЛУЖЛИВІ  ПАРАСОЛИКИ
                                           По вулиці, скільки ока,
                                           Літають розкриті парасолики,
                                           Ласкаво пропонуючи охочим
                                            Безплатно
                                            Улегшити спосіб пересування.
                                            Та чомусь
                                            Ніхто не зважується,
                                            Боячись надто заборгуватися
                                            Здирникам,
                                            Що часто стоять
                                            За дармовими послугами.
                                            І за парасолик
                                            Хапається тільки одна бабуся,
                                            Яка вже нічого не боїться,
                                            Разом із кучерявим онучком.
                                            І вони обоє
                                            Так гармонійно пливуть
                                            Над головами перехожих,
                                            Що кожний зупиняється
                                            Й обіцяє собі віднині
                                            Почати нове життя.
 
Бібліографія
 
1. Андієвська Е. Роман про добру людину. - К. : ”Орій”, 1993. - 270 с.
*            *            *
 
2. Алфьоров М. Емма Андієвська // Світлиця. - 1999. - 4 черв. - С. 2. - (Жінка на тлі історії України).
3. Андієвська Е. Джалапіта; Фаланги; „Я в камені  згубив своє обличчя...”; Час; Плач по Офелії //  Українське слово:  Хрест. укр. літ-ри та літ. критики 20 ст. (у 3-х кн.).  Кн. 3 / Упоряд. : В. Яременко, Є.Федоренко. - К. : Рось, 1994. - С. 223 - 236. 
4. Андієвська Е. Поезії // Донбасс. - 1992. - №5. - С. 58.
5. Андієвська Е. Пригода в потязі // Донбасс. - 1993. - № 1-2. - С. 178-179.
6. Андієвська Е. „У око окунь, як плакуча клуня...”; Час; Плач по Офелії: [Поезії] // Українська література: Хрест.  для 11 кл. серед. навч. закладів / Упоряд. : Р.В.Мовчан, Ю.І.Ковалів. - К. : Ірпінь: ВТФ „Перун”, 2000. - С. 76-77.
7. Андієвська Е. Філософ у Дельфах: З циклу „Античні     ремінісценції” // Українська мова та література. - 2003. - № 10. - С. 19.
8. Андієвська Е. Час // Українська мова та література. - 2003. - № 13-15. - С. 67.
9. Возняк Тарас. “Небуття-хамелеон” в поезії Емми     Андієвської //  Сучасність. - 1992. - №5.
10.  Жодані І. Сонети Емми Андієвської: На матеріалі  збірки „Межиріччя” // Українська мова та література. - 2003. - № 10. - С. 17-19.
11.  Коптілов В. До ювілею Емми Андієвської. Космічна енергія віршу // Соборність. - 2001. - № 1.
12.  Крикуненко В. Світ особливого бачення // Донбасс. - 1992. - № 5. - С. 57.
13.  Оліфіренко В. Уроки правди і добра: Джерела літератури рідного краю // Донбас. - 1995. - (спецвипуск).
14.  Струк Д. Г. Як читати поезії Емми Андієвської // Українське слово: Хрест. укр. літ-ри та літ. критики 20 ст. (у 3-х кн.). Кн. 3. - К. : Рось, 1994. - С. 216 - 223.
15.  Тарнашинська Л. Емма Андієвська: відома й невідома // Artline. - 1998. - № 3. -  С. 48.
16.  Тарнашинська Л. Емма Андієвська: “Неправда, що  людина не має вибору. Вона його має повсякчас” // День. – 1999. - № 17.
17.  Тарнашинська Л. „Світ – все ще є...”, або Парадокси Емми Андієвської // Всесвіт. - 2001. - № 3-4. - С. 109.
18.   http://www.ji-magazine.lviv.ua/orden-ji/spysok.htm–   веб-сайт Незалежного культурологічного часопису „Ї”.
19. http://poetyka.uazone.net/andiev.html - веб-сайт Бібліотеки Української Поезії.
20. http://users.belgacom.net/babowal/andi_src.htm - веб-сайт Віртуальної Антології Поезії Нью-Йоркської  Групи.
 
ВОЛОДИМИР БІЛЯЇВ
        
   Володимир Іванович Біляїв народився 25 червня 1925 року у с. Рясне /зараз селище Моспине/  під м.Донецьк, в родині гірничого інженера, вчився у школі № 152.  Сталінськими енкаведистами у кінці тридцятих років було арештовано батька майбутнього поета. Хоча дитинство проходить в зрусифікованому середовищі, серце Володимира відкрилось рідному слову. Ось як про це розповідає В.Біляїв у своїй автобіографії: «Моє знайомство з українським поетичним словом я завдячую матері моїй і тітці. Неписьменні жінки-селянки, що походили з Білоцерківщини, вони з ранніх дитячих літ моїх в умовах поспіль зрусифікованого індустріального Донбасу зріднили мене не тільки з самою мовою, але й з українською піснею, казкою й звичаями, вірніше переказами про звичаї стародавнього українського побуту. Моїми улюбленими піснями були «Стоїть явір над водою» та пісня про Морозенка. Ці пісні, як і молитву «Отче наш», я вже знав з тієї пори, відколи починає діяти пам'ять про людей, місця й події в житті родини і найближчого оточення». 
     Хороших вчителів не бракувало Біляїву ні вдома, в Україні, ні за кордоном, куди він був вивезений у 1943 році на роботу до Німеччини, як „остарбайтер”. Після закінчення другої світової війни доля кидала В.Біляїва по світах то службовцем у повітряних силах США в Європі, то співробітником газети «Українські вісті» (Німеччина), часописів «Єдність» та «Вільна Думка» (Австралія). Там же, в Австралії, працює на металургійному підприємстві робітником. У 50-х роках він оселяється в Сполучених Штатах Америки, де працює на будівництві, а згодом починає займатися журналістською роботою, посилаючи дописи до багатьох українських часописів. У 80-х роках стає працівником радіостанції "Голос Америки", а згодом директором його української секції. В.Біляїв був активним діячем у структурі Державного центру Української Народної республіки на вигнанні. Він – член Об’єднання українських письменників на вигнанні “Слово” та Українського відділу міжнародного ПЕН-клубу.
     Зрозуміло, що мандри світами і робота на "Голосі Америки" дозволяли В. Біляїву зустрічатися з багатьма діячами української діаспори, зокрема з письменниками. Вірші почав писати систематично в Німеччині. Відомим як поет діаспори Біляїв став з початку сімдесятих років, коли вийшла перша збірка його поезій "Поліття". А вже з виданням другої книжки "По той бік щастя" (1979) українська літературна громадськість Америки вшанувала талант поета званням лауреата Української Могиляїнської Академії Наук за 1980 рік.                                                                                                   
   На початку 2001 року була видана вже в Україні, на батьківщині письменника, у Донецьку, його третя книжка віршів - "Осіння обнова". До неї увійшли поезії, написані у 80-х і 90-х роках, а також деякі твори із попередніх збірників.
    Щоб визначити, що є провідним у творчості нашого земляка, необхідно звернутися до поетичного кредо поета, висловленого ним в своєму вірші “Слово моє” всього двома рядками :
 
Не зла жалом – жезлом добра
                                                                  Будь, моє слово, будь!
 
   У своїх поетичних творах В.Біляїв не раз згадуватиме рідний край, Донеччину, звідки повіз з собою у далекий світ пам’ять про матір, степ, Савур-могилу. Вже в першому вірші “Ранок”, написаному в 1946 р. за межами України – у Німеччині, поет згадує далеку свою батьківщину :
 
   …Рибалка-вітер променисті весла
                                                                  Занурює у повінь гомінку
         Густих ланів, росистих, колосистих,
                                                                 Висвистуючи пісеньку на жарт.
                                                                  Вклоняється тополя дзвінколиста
             Березам лагідно, а маки сиплять жар …
 
   Слушною є думка В. Оліфіренка, що “тут відчутне тепло рідної землі, віра в світле майбутнє, яке повинно прийти, хоча поета оточувала сувора реальність чужини…”. Краса природи і надалі стане предметом натхнення В. Біляїва. Наприклад, у вірші В.Біляїва “Надії” звучить туга за рідним краєм, залишеним не за власним бажанням:
                                     Стократ щасливіший той, хто зрікся благ і див,
                                     Мандруючи по світу вбогим, пішим,
                                     Щоб тільки впасти в буйний шелест нив,
                                     До рідної землі устами прикипівши.
   Цікавою в Біляїва є й пейзажна лірика. Часто це вірші про міста, селища, села, моря, океани, які в подорожах по світу бачив поет. Але особливістю творів є постійне звернення автора до картин рідного краю, Донеччини. Передусім — це краєвиди донецького степу, Азовського моря та інших куточків рідного пейзажу. Картини-асоціації, пов'язані з Придінців'ям, є для Біляїва не лише зовнішнім проявом любові до землі. Зі степом він пов'язаний генетичне,   кров'ю давніх степовиків, своїх предків. Поет по-синівськи проголошує:
                     Та стопи, де б мої свій слід не полишали,
           І до яких би див мій зір не прикипів,
                         Я давніх предків дар несу в червоножилах — 
  Густу й ліниву кров степовиків.
                                                             («Над морем»)
 
   Ось чому степ для поета є не лише образом-спомином про рідний край. Спокійна хвиля степу є внутрішньою сутністю рідної землі, в глибинний зміст якої він прагне заглянути. Особливістю його творів є постійне звернення автора до картин рідного краю :
 
                 Це знов шалених барв осінній фестиваль
                                                                 Справляють пагорби й яруги.
                Мене уводить пам’ять в зовсім іншу даль,
                                                                  На рідні повертає круги…
 
     У віршах нашого земляка провідною є тема матері і материнства. Мати для Біляїва є уособленням основи і початку життя не тільки в матеріальному, але й духовному значенні. У вірші «Мати» поет виголошує:
                                  В далеку путь ідуть твої сини,
                                  За тридев'ять земель чужих і невідомих,
                                  І їм у слід, прадавній і сумний,
                                  Її руки трикратний хресний помах.
                                 Ідуть на Подвиг у лиху годину. 
                                  О, руки, матерні, лагідні й шкарубкі, 
                                  До вас вернутися лише на мить єдину! 
                                  В далеку путь рушають парубки.
   Не спогадами, не ілюзією, не солодким плодом уяви спричинено появу поезії “Повернення”. Як писав у 1994р. М. Вінграновський, “…Нещодавно, вперше за 50 років, В. Біляїв міг безборонно приїхати в Україну. Від хвилювання він аж захворів… Де Америка, а де Україна, точніше, де Вашингтон, а де рідне шахтарське селище на Донеччині, де він народився…” Звідси й велике бажання побачити рідні міста, навіяне спогадами дитинства:                                             
                                                                   І бодай лише на хвилину
                                                                   У дитинства купіль цілющую
                                                                   З калинового моста порину…
 
     Як бачимо, пейзажна лірика є основою для творчого самовиявлення В.Біляїва. Він охоплює краєвиди як великого міста, так і приміських селищ, степу, моря. У віршах В.Біляїва осінь не надходить, а “барв осінній фестиваль справляють пагорби й яруги”, а навесні природа “святкує фестиваль вишень”, верби не схиляються над водою, а “зітхають втомлено”, тополі не просто стоять край дороги, а “мітять далечінь”, ніч не надходить, а “дзвенить”, “пелюстина черешнева” порівнюється з метеликом – білокрилцем, а квітучі вишні – з “казковою царівною”.
   Не можна не погодитися з думкою А.Кацнельсона, що “Любов до України, боротьба за її волю, її щастя органічно поєднуються в його віршах з любов’ю до його рідних – батька, матері, дружини, доньок, до своїх друзів, до рідної Донеччини, де народився і жив до війни.” 
     Літературні критики українського зарубіжжя не раз відмічали професіональність, високий естетичний рівень поезій В. Біляїва. Та чи не найкраще відгукнувся про нашого земляка видатний поет Микола Вінграновський на першому літературному вечорі, що відбувся на початку 90-х років у приміщенні Спілки письменників України. Він сказав, що поезія Володимира Івановича йому надзвичайно близька, бо вона у кращому розумінні цього слова традиційна, близька до творчого доробку Максима Рильського, Євгена Плужника, Костя Герасименка, Євгена Маланюка. Біляїву притаманна врівноваженість думки й емоцій, що має особливу цінність у наш розшарпаний і розбурханий вік. Про це переконливо свідчать видані ним збірки віршів “Поліття”, “По той бік щастя” та «Осіння обнова».
     Треба сказати, що В. Біляїв, вийшовши три роки тому на пенсію, не склав руки. Він готує до видання нові вірші, книжки публіцистичних виступів, есе та спогадів про зустрічі з непересічними людьми нашої епохи , а в минулому році у Донецьку вийшла  його нова книга „На неокраянім крилі...” (Штрихи до літературних портретів західної діаспори), куди увійшли нариси про визначних українських майстрів слова – поетів, письменників та літературознавців західної діаспори.
 
 
ПОЕЗІЇ
 
 МОЇЙ МАТЕРІ
   Не милую тебе і не милую, 
   Онімів — без слів і без слав. 
       Хто це, хто пекельною силою 
   Нас з тобою навіки прокляв?
         Та не ремствую я і не схлипую 
   І те вірю сльозам п'яниць, 
         І з віршів солодкавою липою 
     Я не клячу до стіп твоїх ниць.
         Тільки вірю, що пам'яті кремені
   Все ще викрешуть іскри оті, 
     Що слова і минущі й даремні 
Перетворять у сяйва святі
       І серпанком предвічного дива 
  Заквітчають самотнє чоло, 
     Щоб навіки, земна моя діво, 
       Воно сяйвом невгасним цвіло.
             Щоб останній твій порух і подих,
         Смерк зіниць за журбою повік 
         На донині незвіданий подвиг 
Твого сина повів і прирік!
 
РІДНЕ МІСТО
 
О, ночі мої безсонні –
           Роздвоєння розуму й серця,
Я наче в”язень у зоні
           Між ними правічного герця.
Я чую – серце готове
  Летіть на рідні пороги,
   А розуму гостре слово
     Шепоче слова остороги:
             Пощо? Дитинства там тільки
        Та юні залишився спогад.
    Старечого серця біль ти
     Вгамовуй в надії на Бога.
 Могилок матері й тата
                 Вже там не залишилось навіть...
Мина річниця десята
         Як люд обіцянками бавить
     Захланне кланове кодло
         Облуди майстрів і заглади
     Яке на все, що завгодно
      Готове піти задля влади.
       Ще й нині там ідол кличе
               У світле майбутнє... Не в казці
               Миршавий Ленін стовбичить,
                       Як слон громіздкий африканський.
         До стіп його на п’єдесталі
         Й тепер недоумки-дебіли,
    Як і раніш, поскладали
   Троянди червоні і білі.
     Як довго дійство дешеве
                 Триватиме – не для розваги?! -
    Як не згадать Кулішеве
                 “Народе без... честі й поваги”?
                               
ВІТЧИЗНІ
 
Закипає білою піною
      Молоко тернового квіту,
                 Щодень Божий тебе незмінною
      Бачу, в промені оповиту.
             Де за балкою, за Кисличою
     Терикони куряться сині,
                     Там хлоп”ячим  голосом кличу я
         Кукування зозуль в долині.
                     Я  вже довше прожив на світі  цім
    За роки, що мені  зозулі
                 Накували в пору, що світиться,
         Не вгасає в очах... Поснулі
               Прокидаються ранні спогади,
             На старість тривожачи тишу.
             Тож питаю себе: для кого ти
       І пощо  оці вірші пишеш?
                       Для батьків і для друзів  зі школи –
     Їх  до смерті я не забуду!
               Знаю – ми не зійдемось ніколи
                       В дружнім колі шахтарського люду.
                 Про вітчизну – радість і біль мої
         Я по крихті слова збираю:
       Ти віками була невільною
     Та й нині далеко до раю...
   Україно-мати, пеан тобі
    Я складаю, моя любове!
       Чи коштовному діамантові
         Моє уподібниться слово?   
 
ПРОГРЕС
 
      Донбас... В ярах і улоговинах
      Оази степових дібров,
      На бабах з каменю карбованих
      Тисячоліть рудіє кров.
На териконах і на пагорбах
      Гуляє скіфський суховій,
      Але не він – новітня пагуба
      Землі загрожує моїй.
Її  забруднено, закаляно –
      Тут  пестицид, там гербіцид
      І тонни різних хемікаліїв,
      Страшніших від усіх бацил.
А як раніш поети славили:
    “ Ура! Індустрія! Прогрес!
     Ще стільки чавуну не плавили!
     А Азовсталь! А Дніпрогес!”
І фіміам курили Сталіну
     За пятирічки й промфінплан.
     Він все природою усталене
     Прирік на знищення і злам.
І тих дослідників природи,
     Що вдарили в тривоги дзвін
     За флору, фауну і води,
    Тоді карав нещадно він.
Я ж  не забув, як на три зміни
     Шкива крутились на копрах
     І на акацій квіття піну
    Лягав підземний чорний прах.
А ЦЗФ нова зі штибу
    Продукувала нам брикет
    Й відходами труїла рибу
    В Грузькій й губила очерет.
Чи ж я дитиною малою
   Міг знать – минуть десятки літ
   Й пекельно-липкою смолою
   Покриється мій ранній світ?..
Минуло понад півсторіччя,
   Я знову в рідному краю
   Й куди не гляну – протиріччя
   І яви й гасел  пізнаю.
Ти,Україно, і розкутою
   Не збавилась  страшних отрут,
   Народ мій ще й тепер покутує 
   Соціалізму згубний труд .
Дивлюсь на все те захаращене,
   Брудне, занедбане украй,
   І думаю - а ти ж найкращою –
   Була. Пишались предки  - рай!
...Смердять, нікому непотрібні
   Моря понад Дніпром гнилі,
   Річки отруєні, безрибні
Дарма течуть по цій землі.
Реактор атомний в могильнику
   Поховано на сотні літ,
   І земляки мої – невільники
   Чорнобиля пекельних бід.
Він генофонд людей пошкодив,
   Змінив країни біоцен.
   За ті  АЕС, моря  й заводи
Вкраїна платить вищу з цін.
 
 
Бібліографія
 
1. Біляїв В. На неокраянім крилі... : (Штрихи до літературних портретів західної діаспори). - Донецьк: Схід. видав. дім,2003.
2. Біляїв В. Осіння обнова. - Донецьк: Укр. Культуролог. Центр, 2001. - 96 с.
3. Енциклопедія українознавства для  школярів і студентів / Упоряд. : В. В. Оліфіренко, Л. В. Оліфіренко, С. М. Оліфіренко, Т. В. Оліфіренко. – Донецьк: Сталкер, 1999. – 496 с.
                                                                               *            *              *
4. Біляїв В. Високі земляки [ Поезії ] // Березіль. - 1991. - № 7. - С. 114 - 118.
5. Біляїв В.І. З циклу „Автобіографія”// Барвінок Донбасу. - Донецьк, 2000. - С. 22-24.
6. Біляїв В. Тодось Осьмачка: Спогади // Березіль. - 1991. - № 7. - С. 119 – 127.
7. Вінграновський М. В.Біляїв. З недрукованої збірки “Осіння обнова” // Літературна Україна. - 1994. – 20 жовт.
8. Вінграновський М. З України линуть журавлі // Літературна Україна. – 1990. – 10 травня. – С. 5.
9. Вінграновський М. Щастя нетривкого негатив // Дніпро. – 1996. - № 11 – 12. – С. 50 – 53.
10. Гарань О.В. Початок діалогу ( про зарубіжне українознавство без упереджень ) // Минуле України: відновлені сторінки. – К: Наукова думка, 1991.
11. Кацнельсон А. Попереднє слово // В.Біляїв. Осіння обнова. – Донецьк: Укр. Культуролог. Центр, 2001. – 96 с.
12. Костюк Г. Дещо про поезію як творення світу людини // Сучасність. – 1991. - № 4. – С. 144-147.
13. Оліфіренко В. Володимир Біляїв. Слово про мого старшого друга // Біляїв В. Осіння обнова.-Донецьк: Укр. Культуролог. Центр, 2001. - 96 с.                                               
14. Оліфіренко В. Уроки правди і добра // Донбас. - 1995. - (спецвипуск). – С. 129-134.
15. Стріха М. В. Біляїв //Березіль. - № 7. – С. 114 – 118.
16. Федорів Р. В.Біляїв. Поліття // Дзвін. – 1995. - № 12. – С. 11-16.
17. Шахбазова Е. Далекі земляки повертаються // Світлиця. – 2001. – 28 груд.
18. http://poetry.uazone.net/poems.html - веб-сайт Бібліотеки Української поезії „Поетика”.
19. http://www.vesna.org.ua/abt/index.html - веб-сервер “Весна”.
 
 
 
ЛЕОНІД ЛИМАН
 
     Леонід Лиман, письменник і журналіст, народився у 1922 році у Малих Сорочинцях на Полтавщині. Передвоєнна юність його пройшла на Донеччині, в Краматорську. Під час війни він потрапив на Захід, а згодом перебрався до Сполучених Штатів Америки, у Нью-Йорк, де живе й нині.
   Почавши писати поезіїї, Леонід Лиман відразу заявив про себе як дуже талановитий поет. Літературна критика української діаспори у другій половині 40-х років високо оцінила творчий доробок нашого земляка. Ось як відгукувався про нього Володимир Державин у статті „Три роки літературного життя на еміграції (1945-1947)”: „...слід виділити з тьмяного тла численних письменників-дебютантів кілька правдивих і безперечних мистецьких осягів, що дозволяють оптимістично оцінювати наші літературні можливості наступних десятиліть. До класицизму дедалі більш наближається надзвичайно своєрідний і витончений Леонід Лиман – наша найкраща надія серед молодшої генерації поетів. Єдиний з наших молодих ліриків він володіє епічним подихом монументального патосу... Вірші Л.Лимана скрізь відзначаються не самою лише класичною елеганцією стилю, а й зрілим умінням стисло і виразно характеризувати відтінки і напівтони почуттів – однаково, чи йдеться про конвульсійну психіку минулої війни, чи про внутрішній неспокій сьогоднішньої доби, коли „затихли вже усі материки” „і падає до поржавілих брам упертим реготом октябрське свято”. Поет опанував найсокровенніше мистецтво слова – здібність викликати ліричні емоції, не називаючи й не розповідаючи, а безпосередньо навіваючи їх через об’єктивні й зовнішньо тверезі образи.”
   Леоніда Лимана відносять до покоління поетів, „народжених у війні”. Особиста трагедія поета, дитини двох апокаліптичних руїн України: голодомору 30-х років та смертельного хаосу другої світової війни,   стала джерелом душевного смутку у багатьох його віршах. Можливо, цей тяжкий вантаж пережитого і спричинився до того, що, згодом, вже в п’ятидесятих роках, Леонід Лиман, автор кількох десятків поезій і трьох повістей, припиняє писати художні твори.Також ймовірно, що цей поворот у житті письменника пов’язаний з не менш категоричними причинами, про які з припущенням висловився літературознавець Юрій Лавріненко: „... мабуть, Лиман ніби злякався аж такого великого успіху і опинившись у виснажливих умовах та в нетворчому кліматі української громади в США, перестав видавати книжками написане, наче бажаючи підкреслити поетичне самогубство”.                      
     І все ж поетичний доробок Леоніда Лимана належить не лише історії літератури, але й сучасним читачам – в першу чергу нам, землякам, хто у слові поета знайде правдиве розуміння далекої трагічної епохи і непростих обставин людського життя. Ось як писав у ті жахливі часи про втрачену батьківщину та втрачені надії Л.Лиман:
              Однакова романтика портів
              Нью-Йорку, Севастополю, Бізерти ...
              Повсюди та ж неумолимість слів :
              “Коли від’їхати — це трохи вмерти.”
   Гостра ностальгія автора за завжди покинутим краєм, трагічність передчуттів людей прифронтового міста звучать також у його поезії „Краматорськ”. Це спогади автора про місто своєї юності („робочий поїзд з Красного Лиману”, „робочі клюби вицвілі й бліді” та ін.).
   Л. Лиман - дуже цікавий поет, скромніший здобутками як прозаїк, однак відомий більше як жвавий публіцист, так за кількадесят літ і не спромігся на окрему поетичну збірку, а проте поетична творчість його становить одну з найсвоєрідніших сторінок у літературі повоєнної еміґрації.
     З 1961 року Леонід Лиман видає у Нью-Йорку власний місячний бюлетень „Нотатник”, який при своїй скромній зовнішності і невеликому розмірі є одним з об’єктивних інформаційних джерел про життя українців в Україні і в діаспорі. Він, як редактор,  брав активну участь у випуску газети «Українські вісті», засновником якої був Іван Багряний.
 
ПОЕЗІЇ
 
ЛЯГЛО ЖИТТЯ

   Лягло життя, як снігові намети:
   Повторюється Біблія й Коран –
     Загрожує перебудовою планети
  З червоного плакату партизан.

Непередбачені явилися герої,
         На дверях пломби і наказ – мовчи.
      І не минути попелищ нової Трої,
До Бога ще незнаного йдучи.

                     І з черги випхне вас юрба, що хліба хоче.
       І ви повернетесь в холодний дім.
           Бо не з’єдналося грядуще і пророче
         Із днем линявим і наскрізь пустим

                                                                                        1946 р.
 
 
КРАМАТОРСЬК
 
Робочий поїзд з Красного Лиману,
Спізнившися, приїхав уночі,
Коли ствердили височінь весняну
Високих домен вогняні смерчі.
 
І танки йшли з заводу на плятформи,
Зенітки збили, але свій літак,
Донбасівець (за браком уніформи)
Ішов на фронт, одягшись у піджак.
 
Лишились там індустріальні клени,
Робочі клюби вицвілі й бліді.
Вже шоста осінь, як віднято в мене
Залізне місто, де я жив тоді.
 
Минулого не треба повертати:
Чомусь тривожно в серці вирина
Останній поїзд, без рушниць солдати
І жінка, що ловила шпигуна.
 
 
 
*        *        *
 
Як білі квіти, виростають дні
І відпливають кинуті на воду.
Знов пригадати випало мені
Твою далеку й нелукаву вроду.
 
Багато ще зустрінеться зневір,
І це життя поволі стане мітом
І тільки скрізь, всьому наперекір,
Дівочість осені стоїть над світом.
 
Ти знов живеш у Харкові тепер
І мусиш знову гірко полюбити
Палац Труда і прапор есесер,
І мертвого Держпрому сірі плити.
 
Затихли вже усі материки,
А ти готова стрінути негоду.
Та подивись: нам суджені вінки
Пливуть безладно, кинуті на воду.
 
 
ЛЮДИ

По вулицях мокрих, вузьких
Проходять малесенькі люди.
Тепер є вже більше для них
Одягу, мешкань посуди.

І вулиця вічно пливе,
Мелькають кашкети зелені,
Не видно, хто добре живе,
А в кого пусті кишені.

Вже п’ята година за чверть,
І праця закінчиться всюди,
Щоб вічно змарнілі, як смерть,
Спочили маленькі люди

                                                                1950 р.

ЛИСТИ

Пишіть листи. Розважливі і стислі.
Які умієте, пишіть листи.
Вони для нас як осередок мислі.
Наближують до здійснення мети.

Пишіть свекрусі, братові, Грицькові,
Пишіть міністрам, співакам, вдові.
Хтось жде листів у Києві, Зінькові,
У Мюнхені, Комишні, Котельні.

Пишіть у Бучач, Запоріжжя, Прагу,
У Едмонтон, Торонто, Харківці,
У Гуляй Поле, Глухів, Водолазу.
Пишіть частіше і у всі кінці.

І так пишіть, щоби у кожнім слові
Наближувалось здійснення мети...
(Епістолярна спадщина чудова!)
... І, одним словом, всі пишіть листи.
 
                                                               Початок 1997 р.
 
 
Бібліографія
 
1. Державин В. Три роки літературного життя в еміграції. 1945-1947: [Про творчість Л.Лимана ]. - // Українське слово: Хрест. укр. літ-ри та літ. критики 20 ст. (у 3-х кн.). Кн. 3 / Упоряд. : В.Яременко, Є.Федоренко. - К. :Рось, 1994. - С. 575-596 .
2. Доценко Р. Поезія на відстані душі: Перед. слово // Лиман Л. Дух  України. - Кур'єр Кривбасу. - 2002. - № 151. - С. 165-170.
3. Костюк Г. З літопису літературного життя в діяспорі // Сучасність. - 1983.
4. Куценко Л. „І буде світ, як осінь пізня...” // Вежа. - 2002. - № 12. - С. 218-226.
5. Лавріненко Ю. Зруб і парость: [Про Л. Лимана ] //Сучасність. - 1971.
6. Лиман Л. Вірші //Сучасність. - 2000. - № 7-8. - С. 50-53.
7. Оліфіренко В. Вивчення літератури рідного краю в школі: Посіб. для вчит.  і студ. - Донецьк: Укр. культуролог. центр, 1996. - С. 88-93.
8.  Тарнавський Ю. Акварій у морі (Про минуле і сучасне Нью-Йоркської Групи) [Електронний ресурс] / Віртуальна Антологія Поезії Нью-Йоркської Групи. - Режим доступу: http://users.belgacom.net/babowal/akvarij.htm .Загол. з екрану.
 

[наверх]  [на головну]

Розробка та підтримка сайту ServerGroup
Copyright @ 2006-2017,  Краматорська центральна міська бібліотека для дітей ім. Пушкіна