Василь Новоринський
Василь Миколайович Новоринський – український громадсько-політичний діяч, літератор і поет, активний учасник національно-демократичного руху Донеччини – народився 26 червня 1934 року в старовинному козацькому селі Конюхи Бережанського повіту, нині – Козівський район Тернопільської області, у селянській родині.
Батько поета, Микола Васильович Новоринський, був членом місцевого осередку “Просвіти”, ідейним українським націоналістом, працював у своєму господарстві, не бажаючи вступати до колгоспу. Мати – Марія Миколаївна – змолоду кохалася на українських піснях і вишивці. Родина була дуже патріотичною. За згадкою Василя Миколайовича, “довгими зимовими вечорами “на вечерниці” у нас збиралися молоді жінки й незаміжні дівчата: пряли кужіль, вишивали рушники, читали книжки про звитягу українців з турками, поляками, москалями. Народні пісні були нашими постійними супутниками від самого дитинства”.
Навчаючись в 10 класі, 29 грудня 1952 р. Василь Новоринський був заарештований органами КДБ за антирадянську діяльність – зв’язки й співпрацю з ОУН-УПА. Вирок військового триуналу КДБ Тернопільської області – 25 років концтаборів і 5 років позбавлення прав. На такий же термін була засуджена вся його родина. Неволю відбував у концтаборах Заполяр’я, Сибіру, Мордовії (нині – Російська Федерація). По таких же ГУЛагах була розкидана його родина: батько, мати, сестра з зятем, тітка й дядько. Всі вони були звільнені в результаті політичної амністії в 1956 році.
По звільненні Василь Новоринський мріяв залишити батьків у рідному селі, а самому ж – продовжити навчання й оселитися на Львівщині. Та мріям юнака не судилося здійснитися. Хоч вдалося без прописки влаштуватися на роботу в м. Винники Львівської обл., та під тиском КДБ у 1957 році Василь змушений був залишити роботу електрика на цегельному заоді й навчання в 10 класі Винниківської вечірньої школи робітничої молоді. А оскільки рідна домівка була зруйнована, хлопець виконав наказ кадебстів і разом з батьками виїхав на Донбас.
До 1959 року Василь Новоринський проживав у Слов’янську й працював електромонтером на радіовузлі Слов’янської районної контори зв’язку. У 1958 році закінчив Слов’янську школу робітничої молоді № 2. У 1960-1964 рр. був студентом Українського Заочного політехнічного інституту, а в 1966 році закінчив Краматорський індустріальний інститут (тепер – ДДМА), за фахом – інженер-електромеханік.
У 1960 р. одружився з краматорчанкою Раїсою Бондаренко, й 1964 року перебрався жити до Краматорська. Працював начальником дільниці зв’язку на заводі “Енергомашспецсталь”.
Тут, у Краматорську похована мати Василя Миколайовича, а батькові примхлива доля встелила дорогу до рідного порогу – Конюхів. Поїхавши на Різдвяні свята до родини, він раптово захворів і помер – далися взнаки німецькі та радянські концтабори. Така ж фатальна смерть спіткала молодшого брата Василя Миколайовича – Ярослава та його доньки. Все це на довгий час вибило поета з творчої колії.
На Донеччині Василь Новоринський став активним діячем національно-демократичного руху. Доля дарувала йому щастя об’єднати в собі Західну й Східну Україну і стерти неіснуючу, штучну грань національного менталітету українців по обидві сторони Збруча. Велику морально-психологічну підтримку в його політичній діяльності давала йому дружина та її родина з місцевого українського роду Бондаренків-Цимбалів-Кононенків.
Василь Новоринський – поет трагічної долі поет-політв’язень. Роки ув’язнення міцно вкарбувалися в його пам’ять і, безперечно, не могли не позначитися на його творчості. Більшість його поезій написані по тюрмах, концтаборах, засланнях. Він, як і інші автори заборонених творів, часто ризикуючи життям, вишукував різні способи зберегти написане на папері чи тканині, але деякі вірші він виніс звідти, зберігши в своїй пам’яті. Ці поезії об’єднує одне – протистояння тоталітаризму, боротьба за соціальне й національне визволення українців під диним гаслом: “воля народам – воля людині!”
Після заслання письменник продовжував писати вірші та гострі публіцистичні статті, присвячуючи їх Україні, її славному народові. Разом з Володимиром Крижанівським, Зеновією Гринах-Чабан та Олегом Максименком, він став членом першого українського літоб’єднання, створеного в Краматорську. Твори Новоринського публікувалися в міських, обласних, республіканських газетах та журналах. Василь Миколайович є також співавтором книги “З облоги ночі: Збірка невільничої поезії України 30-80 рр.” (1993 р.), яку видало київське видавництво “Український письменник”. Добірка його віршів увійшла також до першої в нашому місті української колективної збірки поезій “Донецькі полини”, що вийшла в 1994 р. в Дроговичі. Його твори також включені до антологій: “Світ слова. Краматорська література в іменах” (Краматорськ, 2011) та “Українські письменники Краматорська: Довідник–антологія 1868 – 2013 р.” (Слов’янськ, 2014).
Вболіваючи за кращу долю майбутніх поколінь, останні роки свого життя Василь Миколайович писав і готував до друку свої прижиттєві спогади та свідчення учасника національно-визвольної боротьби адже його життя було яскравим прикладом людської незламності й непохитнсті громадянської позиції. Таким він і залишиться в пам’яті вдячних українців – 26 квітня 2017 р., не доживши 2 місяці до свого 83-річчя, Василь Новоринський помер.
2018 року, вже після смерти поета, його донька Тетяна завершила видання книги спогадів, яка вийшла у київському видавництві “Кліо” під назвою: “На грані вічного болю: Галичина – Донбас. Два полюси в боротьбі за українську незалежність”. Книга складається з трьох частин: спогадів про національно-визвольну боротьбу життя Донбасу напередодні російської окупації, а також літературного доробку Василя Новоринського.
