Микола Рибалко

Особливо важкими були бої за Київ, коли батареї Миколи Рибалка треба було під шаленим ворожим вогнем переправитися через Дніпро, закріпитися на Букринському плацдармі і протриматися три доби. Було це у жовтні 1943 року. Саме тоді із повідомлень Радінформбюро Микола Рибалко дізнався про звільнення його рідного міста Краматорська й усього Донбасу. За форсування Дніпра його було нагороджено орденом Червоного Прапора, за бій на Курській дузі – орденом Червоної Зірки.

У рідкі хвилини затишшя бойовий офіцер олівцем записував поетичні рядки, які час від часу з’являлися в голові – поетичний хист, проявлений ще в школі, не пропадав, нагадував про себе.

На Полтавщині, у містечку Яготин, де частина, в якій служив М.Рибалко, стояла деякий час, молодий офіцер познайомився з дівчиною Ніною. Недовгі зустрічі, відчуття кохання – і військові вирушили далі, звільняти від ворога нові території. Обмінялися адресами в надії листуватися, а потім, після війни, обов’язково зустрітися.

І знову бої. Протитанкова батарея, якою командував капітан Рибалко, громила ворожі укріплення, знищувала дзоти, підпалювала німецькі танки. Уже перейшли кордони України – рідні землі звільнені. Недалеко перемога. Але 27лютого у битві на Одерському плацдармі, недалеко від містечка Розенгруд, він отримав третє, найважче поранення. Близько місяця він знаходився в госпіталі, але лікарі так і не змогли повернути бойовому капітанові зір – для нього назавжди зникло світло. Тоді йому було лише 23 роки.

Микола Рибалко з дружиною – Ніною Василівною

Тепло зустріли у Краматорську фронтовика рідні, не покинула його у важкі хвилини й кохана дівчина-полтавчанка Ніна. Нелегко було незрячому Миколі Рибалку знайти своє місце в житті. Хотілося щось конкретне робити для себе, для людей, але  йому було в декілька разів важче від інших – війна забрала у нього зір. І все ж фронтовик не здавався. Він вирішив продовжити навчання, перерване війною, і закінчив філологічний факультет Дніпропетровського держуніверситету. Саме цей вистражданий диплом був його першою перемогою у боротьбі з інвалідністю.

Багато займався самоосвітою: не відривався від радіо – він жив проблемами країни, цікавився справами земляків-донбасівців; дружина читала й перечитувала йому твори класиків української та російської літератури, робила огляд газет. А Микола Рибалко, відчувши новий потяг до поезії, намагався віднайти секрети поетичної майстерності у творах класиків, студіював основи літературознавства, основну увагу звертав на питання віршування. Він відчував, як треба багато знати, щоб самому уміти вільно володіти словом.

Перші поетичні доробки поета-фронтовика з’явилися у газеті «Краматорская правда» 19 липня 1952 року. Згодом вірші Миколи Рибалка друкують обласні газети «Социалистический Донбасс», «Радянська Донеччина», «Комсомолец Донбасса». Його поетичними доробками цікавляться всеукраїнські газети, журнал «Донбас». На перших порах не все вдавалося. Були періоди розчарування. Доводилося шліфувати кожне слово, виправляти, переписувати…

Великим щастям для поета стало народження доньки Валентини. Ось вона вже підросла, бере тата за руку, і вони прогулюються весняним Краматорськом. А ось вона у дідусевому дворі милується літніми квітами, що й стало поштовхом для Миколи Рибалка до написання вірша «Цветы», який прославив нашого земляка на всю країну. Спочатку вірш був надрукований в газеті «Краматорская правда», а потім колишній співробітник цієї газети Михайло Трейдуб, потай від усіх, у тому числі й від автора, надіслав цього вірша до «Литературної газети». 5 жовтня 1954 року «Цветы» були надруковані з анотацією про долю їх автора. Понад п’ятдесят листів надійшло тоді з багатьох місць Радянського Союзу у тихий будиночок на околиці Краматорська, де жив автор. Листи були схвильовані, підбадьорливі. З того часу, в якій би аудиторії не виступав Микола Рибалко, його просили прочитати вірш «Цветы» – він, дійсно, став хрестоматійним.

Згодом вірші Миколи Рибалка все частіше й частіше з’являються на сторінках міської газети “Краматорская правда”, в обласних газетах, у «Літературній Україні», в журналі “Донбас” та в інших періодичних виданнях. А ветеран починає працювати у газеті «Краматорская правда», спочатку позаштатним кореспондентом, а з 1958 року – штатним літературним працівником.

У 1956 році вийшла з друку невелика поетична збірка під назвою “Под солнцем Родины”. Це була перша його книга і перша перемога, до якої наш земляк йшов більше десяти років. У 26-и віршах збірочки поет розповідав про військову доблесть і мужність, піднімав важливі моральні проблеми.

Членський квиток члена Союзу письменників СРСР М.Рибалка

У 1958 році з’явилася друга збірка, що мала назву “Глазами сердца”. У березні місяці цього ж року краматорського поета приймають до Спілки письменників СРСР. Одна за одною виходять нові його книги: “Солдатская слава” (1959), ”Светлое не меркнет” (1960), “Память о солнце” (1961), “Цветы и порох” (1963), “Незабудки на кургане” (1975), “Миг атаки” (1978), “Разговор с жизнью” (1987), “Избранное” (1992) та інші. А всього за сорок років творчої діяльності поет видав 25 книг. Микола Рибалко є автором близько десятка пісень: “Я жил в такие времена…” (стала лауреатом Всесоюзного телеконкурсу “Пісня року-75”), “Запоминайте их”, “Неизвестный солдат” та інших.