Микола Хандурін

Микола Григорович Хандурін народився 6 лютого 1952 року в Росії. Його мала батьківщина – село Обеста Рильського району Курської області.

Головними пам’ятками рідного села були різноликі хати, покриті соломою, одноповерхова дерев’яна школа-восьмирічка і клуб, а в ньому – маленька, але багата цікавими книгами бібліотека. Ще привертав увагу старий вітряк, що підносився до неба, як казкове чудовисько, на пагорбі за селом.

Майбутній поет ріс у багатодітній родині. Батькові й матері, які працювали в колгоспі, нелегко було ростити п’ятьох дітей. Але, за згадками Миколи Григоровича, – “… в нашому дитинстві не було голоду, про який нерідко розповідала мама.”
Дитинство та юність проходили в безпосередньому зв’язку з природою: в лісі й на лузі, на річці та на озерах. Ігри, купання, риболовля, грибні “набіги” та збір суниці – основні заняття сільської дітвори в літню пору. Про цей час у Миколи Григоровича завжди були тільки найтепліші спогади. Культурна «програма» в селі була однією для всіх її мешканців – відвідування бібліотеки та клубу, в якому «крутили» фільми про війну, про героїчних людей і події тих часів.  

                                                          Мама поета біля його батьківського будинку

Ось як згадував про своє дитинство Микола Григорович: “Як тільки я навчився читати, став постійним відвідувачем бібліотеки. Читав багато і безсистемно. Світ прочитаних книг міцно входив в реальне життя. Ми, сільські діти, ставали в іграх героями прочитаних книг: мушкетерами, розвідниками, партизанами. Система в читанні з’явилася в шостому класі. Вірну дорогу в країну книг допомогла мені знайти вчителька російської мови та літератури Фролова Єлизавета Павлівна. Вона навчила правильно читати й по-справжньому любити книги. Єлизавета Павлівна побачила в мені здатність до творчості й порадила після десятого класу вступити на літературний факультет, але я вчинив інакше …
Якби не читання книг, радіо та кіно, то моє уявлення про світ обмежувалося б річкою, луками, лісом, знанням рідного та кількох інших сіл, що знаходилися недалеко.

Неможливо передати, які почуття я відчував, коли вперше дивився телевізор. Мені тоді було дев’ять років. Я на лижах відправився в сусіднє село, де жила старша сестра Надія. У її новій родині з’явився маленький телевізор «Рекорд». Купівля телевізора на початку шістдесятих років – подія набагато значніша, ніж зараз придбання престижного автомобіля.
Якось я з онучкою побував у палаці культури на прем’єрі казки в танці «Дюймовочка». Для неї це було не перше відвідування театру. Дівчинка сиділа в мене на колінах і, як зазвичай, не відводила погляд від сцени, але під час цієї вистави  її очі світилися особливо яскраво, тому що танцювали герої її найулюбленішої казки. Мені ж було якось не по собі і навіть образливо: в дитинстві я нічого подібного не бачив, а вперше побував у театрі, коли був уже дорослим…”

Після восьмирічки Микола Хандурін навчався в медичному училищі, по закінченню якого працював фельдшером «швидкої допомоги» в районній лікарні. Але тяга до літератури перемогла, і згодом знову було  навчання, але вже на факультеті російської мови та літератури Курського педагогічного інституту. У Курську поет продовжував відкривати для себе культурні надбання: побував у всіх храмах, музеях і театрах, часто відвідував обласну бібліотеку імені Миколи Асєєва. У ній було більше двох мільйонів книг. “У «Асєєвці», так студенти називали бібліотеку, я готувався до іспитів зі світової літератури”, – згадував поет. “Багато таємниць відкрилося мені при вивченні в інституті історичної граматики, старослов’янської та давньоруської мов. Незважаючи на те, що ці предмети вважалися в інституті дуже важкими, вони були найбільш цікавими.”

Літературною творчістю Микола Хандурін намагався займатися ще в пору безтурботної юності. Ось як про це згадував сам письменник: “Все написане здавалося мені не тільки недосконалим, але, навіть, нікуди не придатним. Звичайно, «рукописи» спалювалися в печі. Це про рукописи великих творів сказано, що вони не горять. Мої горіли яскраво.
І тільки через багато років з’явилося рішення бути самим собою і писати, не думаючи про те, що хтось пише краще. Так з’явилися вірші для дітей і дорослих …
Намагаюся частіше писати про світле і добре. У житті хорошого більше, хоча не всі його помічають. І я, звичайна людина, яка намагається осмислити і зрозуміти життя, сподіваюсь на те, що таким людям мої вірші допоможуть поглянути на світ іншими очима.”

До Краматорська Микола Григорович Хандурін приїхав у 1980 році, разом з дружиною Тетяною Павлівною, також педагогом. Краматорськ їм дуже сподобався, він став батьківщиною для їхніх синів і онучок, їхнім рідним містом, якому Микола Григорович ніколи не зраджував. “Головна перевага Краматорська в тому, що в ньому проживає багато чудових людей, серед яких і наші друзі”, – говорив поет. Навіть коли розпочалася російська військова агресія, родина Хандуріних не полишила Краматорськ і не повернулася до Росії. Навпаки, і сам Микола Григорович, росіянин за народженням, але українець за духом і переконаннями, і його сини і дружина назавжди залишилися щирими патріотами України.

Все своє життя в Краматорську Микола Хандурін присвятив навчанню та вихованню дітей, працював у різних школах міста, був вчителем російської мови та літератури в ЗОШ №№ 6 та 26, завучем в ЗОШ № 16 та директором ЗОШ № 20. Навіть на заслуженому відпочинку вів активну громадську діяльність, писав вірші та статті до місцевих газет, досліджував історію однієї з найстаріших шкіл міста – ЗОШ № 6, був заступником голови краматорського літературного об’єднання імені Миколи Рибалка, відвідував культурні заходи і завжди відгукувався на запрошення бібліотеки зустрітися з читачами, поспілкуватися з дітьми. Микола Григорович був дуже цікавим співрозмовником, діти любили зустрічі з ним, залюбки ілюстрували його вірші.