Петро Красенець
Петро Іванович Красенець – поет величезного таланту, широкої і світлої душі і важкої трагічної долі. Все життя він присвятив служінню людям – і в професії, і в своєму покликанні Поета. І виявився покинутим людьми, тому що, ненавидячи і зневажаючи брехню, несправедливість і лицемірство, він не хотів йти на компроміси з власною совістю.
Петро Красенець не збудував будинок, не плекав ні сина, ні саду, чим дехто попрікав його й за життя, й після смерті. Його будинки, діти і дерева – то його вірші: потужні, повнокровні, суворі, але, за зовнішньою жорсткістю, вони ховають любов до людей. Вірші, багато в чому схожі на свого автора.
“Говорят, я был красив, силен и весел,
Говорят, что был охоч до плясок-песен,
И что долгами я владел, как пес блохами,
И что во снах я разговаривал с богами.”
Можливо, колись поет і справді був “охоч до плясок-песен», але в Краматорську, як згадують друзі Петра Івановича, навіть у хвилини відпочинку його очі таїли якусь глибинну печаль, а з обличчя не сходили різкі складки.
Петро Красенець народився 1942 року. Життя не балувало поета. Його рідне село Копачі, в чотирьох кілометрах від Чорнобильської АЕС, після аварії отримало таку дозу радіації, що було прийнято рішення про його ліквідацію. 5 травня 1986 року мешканців Копачів евакуювали, а будинки зруйнували й поховали під землею.
“Мне чудится пустынный скальный берег,
Разбита лодка, сломано весло.
Какие-то немыслимые бэры,
Как звери, ночью выели село.”
Поета-скитальця, як і багатьох інших чорнобильців, прихистив Краматорськ. Тут він влаштувався на роботу, знайшов свою любов. Петро Красинець водив по місту рейсові автобуси. Був хорошим водієм, пасажири світлішали посмішками, коли бачили його. Петро Іванович сів за кермо ще в юнацькому віці, в нього за плечима були тисячі кілометрів важких доріг. Вони-то й привели його в поезію. За спогадами письменника Миколи Шатілова, весь час поета Петра Красенця був “заповнений пошуком нових слів і нових фраз, нової тематики. Працюючи водієм міського автобуса, він пильно вдивлявся в усе, що оточувало його, як дитина радів життю, відкриваючи в ньому для себе все нове й нове”.
Тому, переїхавши до Краматорська, Петро Красенець, звичайно, не міг пройти повз міське літературне об’єднання й невдовзі став його членом. Дуже скоро ЛІТОвцям стало зрозуміло: це талановитий поет, майстер слова, зі своїм поглядом на світ і зі своєю незговірливою Музою.
“Мне, может, не угнаться за другими,
Но и меня непросто обойти.
Глаза мифологической Богини
И мне сияли изредка в пути.”
Вступну статтю до єдиної книги Петра Красенца «Криві дерева», що побачила світ 1992 року, написав Олег Плуталов – відомий краматорський журналіст і письменник, який володів абсолютним слухом до поетичного слова. Його оцінки витримали випробування часом:
“У поета Красенця віршів, як доріг, безліч. Але в перший свій збірник він відбирав їх ретельно і скупо, по краплині, якщо так можна висловитися. Його внутрішній “редактор” дозволив йому віддати на суд читача всього кілька десятків творів. Зате кожен вірш говорить багато про що. Про наше з вами життя, про наші з вами печалі й радощі і, звичайно, про самого автора – людину і поета. Якщо ж говорити про загальний настрій збірки, про його “головну струну”, то кращого визначення, ніж рух, спрямованість, і придумати не можна.
Кажуть, що всі чумаки були філософами. Петро Красенець теж за професією чумак, тільки сучасний, і швидкості тепер інші, більш серйозні, та й шляхи достовірніше. Довгі дороги на самоті і його налаштовують до глибоких роздумів. Поезію його відрізняє філософський підхід до життя, до подій. У жодному з його віршів немає “голого” образу, прямого тексту. Скрізь – підтекст. Сюжети, картини, описи ніби двояться, трояться, відображаючи один одного, наче в кількох дзеркалах. І народжується зовсім інший зміст, інші явища. Це – поетичне диво, і Красенець володіє ним досконало.
Мабуть, найбільш характерний у цьому відношенні вірш “Криві дерева”, що дав назву збірці. Описуючи ці непривабливі, корчуваті творіння природи, поет навіть і натяком не вказує читачеві, що мова йде про людей, а не про дерева. Ми ж з першого рядка забуваємо про зеленого друга, читаємо про себе, про “людей”…
Але філософія сама по собі не робить твір художнім… Необхідна поетична майстерність. А вона у Петра Красенця є. Вірші збірки відрізняються різноманіттям форм, ритміки. Поет не боїться “шорсткості”, яка, як говорив Єсенін, робить поезію поезією. Втім, це вже відноситься до літературознавчих категорі. Читач же, в більшості випадків, судить про книгу простіше, йому важливо враження, яке вона на нього справляє. Мій знайомий, якому я дав прочитати рукопис Петра Красенца, сказав: «Світла книга»”.
На жаль, з плином часу життя поета не змінилося на краще. Якщо раніше у нього була родина, оплачувана робота і певний достаток (при цьому він ніколи не гнався за матеріальним благополуччям), то в старості Петро Красенець втратив все. Після смерті дружини, зведені діти виселили його з квартири. Він став жити в іншої жінки, але й вона померла. У підсумку, виявився в гуртожитку. Мріяв видати другу збірку поезій, яку назвав “Поющий камень”, взяв кредит у банку, але гроші вкрали сусіди. Книга так і залишилася невиданою.
Тому й у віршах поета останніх років почали домінувати інші мотиви і фарби, продиктовані втратою близьких людей, невлаштованістю в особистому житті і соціальними зрушеннями. Він був різним: похмурим, критичним, нещадним, до себе – в першу чергу, але ніколи – дріб’язковим і злісним.
Незадовго до смерті Петро Красенець сказав, що богами в житті для нього були мати і батько, сестра і брат, друзі і стан творчого одкровення. Матері й батька його вже немає в живих. Родичі нічим йому не допомогли, коли він просив у них допомоги. Перша дружина з сином проживали в Німеччині й з Петром Івановичем не підтримували відносин. Друзі ж … Багато з тих, хто називав його своїм другом і кого друзями вважав він сам, не прийшли на похорон, не побували на його могилі.
Земна дорога Петра Красенця закінчилася 7 грудня 2008 року. Помер Петро Іванович на самоті й в убогості. Він пішов, нікого не потурбувавши і ні з ким не попрощавшись. Впорався сам, як зумів, з найбільшим випробуванням, яке чекає кожного з нас в кінці життєвого шляху. Був похований, як бездомний і безрідний, за казенний рахунок, в безіменній могилі, підписаній тільки порядковим номером № 135, на краматорському кладовищі селища Іванівка.
Поет пішов з життя, але залишив по собі багато нових віршів – опублікованих в газетах, в Інтернеті, в рукописах, що зберігаються в особистих архівах друзів – їх цілком вистачить на цілу книгу. Її вихід був би найкращим пам’ятником Петру Красенцю – талановитому поетові і прекрасній людині.
